Круг желтой звезды
18 июня Франция прощалась с большой кинозвездой 60-х Анук Эме, исполнительницей главной роли в классическом фильме Клода Лелюша "Мужчина и женщина" – фильме, ставшего настоящим гимном хрупкой интимности настоящих отношений, а сама Эме – воплощением элегантной, почти идеальной женственности Кстати, именно французской женственности. Главная музыкальная тема фильма Лелюша до сих пор переносит нас во Францию наших мечтаний, Франции Анук Эме и Жана-Луи Трентиньяна, исполнителя главной мужской роли в ленте.
Далее текст на языке оригинала
Однак за народженням Анук Еме була не француженкою, а єврейкою із промовистим прізвищем Дрейфус. Її батьки не дуже про це й пам'ятали – дівчинка виховувалася у католицьких традиціях і повернулася до своєї справжньої ідентичності тільки у зрілому віці. Однак Друга світова війна, окупація Франції нацистами і держава маршала Філіпа Петена про все нагадали, тож батьки тривалий час ховали маленьку Ніколь (яка стала користуватися своїм другим, "кращим" імʼям Франсуаза і прізвищем матері Дюран) у сільській місцевості, а згодом змогли організувати її виїзд до Англії… Трагічне, але в порівнянні з іншими єврейськими дітьми щасливе дитинство – Ніколь не носила "жовтої зірки", її не кривдили, не зґвалтували, не спалили. Зрештою, вона стала символом Франції, з якої змушена була тікати дитиною.
Співвітчизниці Анук Еме з паризького передмістя Курбевуа пощастило менше. У день смерті знаменитої акторки стало відомо про звинувачення у зґвалтуванні, предʼявлене трьом підліткам. Вони знущалися над 12-річною дівчиною насамперед з антисемітських міркувань – можна, звичайно, сказати, що антисемітизм став тільки приводом для злочину, однак і в роки Другої світової антисемітизм був для багатьох насамперед приводом, який виправдовував свободу знущань. Головним тут є те, що через 80 років після того, як маленька Ніколь ховалася від потенційних вбивць і ґвалтівників, ровесниця цієї дівчини не врятувалася. І зараз Франція водночас прощається з одним зі своїх найважливіших символів і виходить на мітинги проти антисемітизму – які, втім, не виглядають такими вже масовими на тлі антисемітських демонстрацій останніх місяців. При цьому не залишається непоміченим, що багато активістів так званих "прогресивних" організацій зґвалтування не засудили, хоча один з насильників так прямо і сказав – учинив злочин саме тому, що жертва "погано відгукувалася про Палестину". Втім, від засудження дій ХАМАСу проти ізраїльських жінок і дітей ці прогресивні активісти також утримуються…
Так що ж відбулося? А нічого нового, просто день 18 червня став символічним часом ходіння по історичному колу – тому самому колу, яке й призвело до російської війни проти України. Через вісім десятиріч після Другої світової, зі зникненням тих, хто був носіями пам'яті про весь її жах, зник страх перед війною і смертю. Ми зараз іронічно ставимося до риторичного запитання російського поета Євгенія Євтушенка "хотят ли русские войны", однак маємо усвідомлювати, що вони писалися якраз тоді, коли страх перед війною (після зруйнованих міст, селищ і втрати мільйонів життів) був головною національною ідеєю російського народу і дозволяв його лідерам будь-які знущання над підданими – "тільки б не було війни". А потім ті, хто жили памʼяттю про війну, поступилися тим, що вивчали її пропагандистську історію у школах і навіть живого учасника війни в очі не бачили. Страх змінився жадобою реваншу, скорбота – "побєдобєсієм". І все це визначило готовність до великої війни у Європі.
Однак Євтушенко у ті самі часи написав й іншій вірш, про Бабин яр, після чого на довгі роки став небажаною персоною у Радянській Україні, керівники якої намагалися приспати у власного населення пам'ять про Голокост. Однак Євтушенко, як і інші шістдесятники, вважав, що ця пам'ять – і відповідальність за трагедію – стала тією вакциною, яка вилікувала післявоєнну Європу. І недарма комуністичні функціонери й пропагандисти не бажали цих ліків для власних громадян.
Сьогодні термін дії і цієї вакцини закінчився. Ожили буквально всі демони минулого, як це вже бувало перед світовими війнами. Й залишається тільки сподіватися, що у ХХІ сторіччі цих демонів вдасться перемогти солідарністю демократичних держав і здоровим глуздом демократичних суспільств.
Інакше на цьому новому колі на всіх нас очікують випробування значно серйозніші, ніж під час попередніх катастроф.