Михаил Драгоманов: философ, опередивший время
Михаил Драгоманов (18 сентября 1841 – 2 июля 1895) – украинский философ и историк. Публицист, фольклорист, литературовед, политик. Пропагандировал идею создания своего государства ("союза ради обороны себя от чужих"), потому что считал главной причиной всех проблем украинцев отсутствие независимости.
Далее текст на языке оригинала
Наголошував, що кожен, хто обере служіння народові, вбирається у терновий вінець. Вимагав для люду фізичної та особистої недоторканності.
Написав понад дві тисячі творів. Мав купу псевдонімів: Українець, Кирило Василенко, Волинець, Толмачов, Галицький, Гордієнко, Петрик, Чудак.
Відкидав будь-яке насильство, категорично не сприймав революцій. Популяризував український гуманізм.
ЗУСТРІЧ ТА ПЕРШІ КРОКИ КОХАННЯ
Михайло сподобався відразу. Хлопець був середнього зросту, з широкими плечима та міцними ногами, щоправда, трохи закороткими для його тіла. Брови росли густо, під кутом, темно-каштанове волосся спадало на чоло, а він його вперто закидав нагору. Вуста приховувала борода, яку ніколи не голив.
Дівчина щойно відіграла Катерину в спектаклі Островського "Гроза" й почувалася втомленою, бо дві години поспіль палко любила, зізнавалася у зраді, топилася у Волзі. Драгоманов не міг від акторки відвести очей. Невже це та Людмила, з якою гралися у дитинстві?
Її мати була хрещеною його рідної сестри (Олени Пчілки), тож родини кумалися. Поки він здобував знання в університеті імені Володимира Великого, сусідка непомітно виросла й подорослішала. Закінчила пансіон шляхетних дівчат пані Нельговської, опанувала гру на фортепіано, натренувала дикцію. Перетворилася на темнооку красуню з сяючою фарфоровою шкірою.
Того вечора молоді люди обмінялися лише зацікавленими поглядами. Згодом стали бачитися частіше. Студент полюбляв багато ходити, дівчина від швидкої ходи втомлювалася, а ще уникала дивитися юнакові в очі, бо ті нестерпно синіли й транслювали магічний блиск.
Наче зачарована, стежила за жестами та борознами на лобі. За тим, як розмахує невеликими долонями, за їх тремтінням — раптом нервує чи сердиться.
Михайло мав феноменальну пам’ять, знав п’ять мов, та найбільше поважав французьку. Хвалив її за ясність, стислість, відсутність скоків та туману.
З особливим трепетом згадував, як зустрічав під Києвом домовину Тараса Шевченка та сумував на прощальній вечері хірурга Миколи Пирогова.
Михайло Драгоманов (1841 — 1895) — український публіцист, історик, філософ, літературознавець та громадський діяч, засновник українського соціалізму, представник відомого роду українських громадських і культурних діячів Драгоманових / krinform.ua
ЛЮБОВ І СПІЛЬНЕ ЖИТТЯ
Незабаром закохані повінчалися. У церкві святих апостолів Петра та Павла співці натхненно виводили "Подай, Господи". Надворі стояв серпень. Пахло флоксами та ромашкою. Достигали літні яблука й груші. По келихах розливалося щастя.
Молодята винайняли кілька кімнат у будинку Войцеховського, що на Жандармській. Облаштувалися просто: полички з книгами, стіл для писання, старенька шафа для одягу та декілька стільців. Нехитре кухонне приладдя: пательня, дешеві тарілки, подарований на весілля чайний сервіз. Завузьке ліжко, як для двох.
Грошей, звісно, не вистачало, бо Михайло після смерті батька утримував ще брата та сестру, але все згладжувало взаємне кохання. Людмила обожнювала спостерігати, як чоловік працює. Як годинами просиджує за столом, похапцем читає одну книжку за іншою, а потім швидко щось занотовує.
У такі хвилини нагадував бюст Юпітера, який зберігався у Ватикані. Вряди-годи полишав перо й намагався розтлумачити свої ідеї. Підкреслював, що чиста справа потребує чистих рук, а здобувши самостійність, українці посядуть достойне місце серед народів світу.
Розповідав про козаків і заперечував, що ті були розбишаками. Підтримував український рух та український гуманізм. Наголошував, що його прізвище походить від слова "драгоман", яке означає перекладач, тлумач. Людмила уважно слухала, здебільшого помовкувала. Розділяла з обранцем думки та помисли, але постійно прислухалася до себе. Жінка носила дитя.
ЕМІГРАЦІЯ ТА РОДИННЕ ЖИТТЯ ЗА КОРДОНОМ
Ліда народилася у жовтні, за рік після весілля. Чоловік радів батьківству й активно шукав додатковий дохід. Разом із дружиною відвідував суботні збори товариства "Стара громада", де вступав у палкі дебати, бо був неординарним істориком і мав власну концепцію.
З очей у такі моменти сипалися іскри, й від нього несила було відвести погляд. Людмила теж не пасла задніх. Організувала перший притулок для дітей робітників, викладала у недільних школах, перекладала чоловікові праці для російських видавництв та часописів, адже кожен має знати історичне минуле України.
Невдовзі університет відправив Михайла Драгоманова у європейське відрядження. Вчений працював в архівах Берліна, Праги, Відня, Цюриха, Флоренції. Людмила вела дім, доглядала за шестирічною Лідою, підтримувала свого філософа у будь-якій справі. На чужині прожили три роки: рік — у Німеччині, два — в Італії.
Після повернення на батьківщину дитина розмовляла українською, російською, німецькою, французькою, трохи італійською, а Михайло збагатився європейським досвідом. Продовжував пропагувати все українське й запевняв: "Всякий, хто дасть українцеві московську і взагалі неукраїнську книжку, той робить йому шкоду".
Читав лекції, писав статті, обстоював цінності демократичного суспільства, аж поки не увійшов в силу Емський указ. Доцента звільнили з університету та заборонили обіймати будь-яку державну посаду, тому єдиним виходом залишалася еміграція. Вчений та філософ переїхав до Швейцарії та став першим політичним емігрантом у Російській імперії.
У Женеві родина винаймала дешеву, скромно обставлену квартирку, де й народилася Аріадна. Михайло заснував вільну українську друкарню (видав без цензури 112 книжок та брошур, з них — 37 українською), займався дослідницькою діяльністю. Вдягався просто. Вдома носив вишиту сорочку та в’язаний жилет з рукавами.
На вулицю — накрохмалений комірчик, краватку, широкий сірий костюм. Від спеки (на тосканський манер) ховав потилицю під брилем. Кланявся неодмінно широко, низько. Руку потискав енергійно, доброзичливо.
На літературному конгресі в Парижі виступив з доповіддю "Література українська, проскрибована урядом російським". У ній розказав про Емський указ та заборону перекладати рідною мовою навіть Святе Письмо. Допомагав емігрантам. Позичав гроші й не нагадував їх повертати.
Листувався з небогою Ларисою (у майбутньому Лесею Українкою). Дівча було ще малим, тож писало геть про все. Що відмінили гімнастику, баба купила склянку, у землю закопали вужині яйця, щоб ті швидше вилупилися. Пізніше спілкування стало інтелектуальним обміном.
Дядько радив книги до прочитання, допомагав із перекладами, щось тлумачив, щось, навпаки, знецінював. Просив збирати народні пісні, повір’я, одним словом — фольклор. Племінниця старанно виконувала доручення.
Вдома заправляла Людмила. Прала одяг, тішила дітей, готувала щодня свіжий суп із м’ясом та зелениною. Була економною та вправною господинею. Жили на гроші від Михайлових статей та її крихітного маєтку. Приймали гостей, й жінка радо вітала всіх, попри блідість та часті нездужання.
Повсякчас розпитувала про Київ, і було помітно, що щиро сумує за містом. Носила третє дитя. Синові батько дав справжнє слов’янське ім’я — Світозар, бо Бориси та Володимири вже набридли. Малий став пізньою дитиною: матері виповнилося сорок два роки, батькові — сорок три.
Дітей у родині обожнювали. Михайло викладав донькам історію, розповідав про гетьманство та козацькі часи. Сповідував "англійське жіноче виховання", привчав старшу Ліду до незалежності. До самостійних подорожей, відвідування пошти та банку. Засуджував підлість, пліткарство, нещирість.
Одного разу зізнався у власному гріху, бо в дитинстві заради забави колов шпилькою кріпосних дівчат, а ті мовчали, не жалілися. Тепер йому за це дуже соромно й переповнює каяття. Іноді Ліда намагалася вчинити суперечливо, тож не втомлювався повторювати: "Ти вільна у своїх діях, але те, що плануєш зробити, буду розцінювати як підлість".
Саме Ліді Микола Лисенко присвятив романс "Садок вишневий коло хати" на вірші Шевченка, а коли вона народила сина та оговтувалася від важких пологів, нянькою для онука став рідний батько.
ОСТАННІ РОКИ ЖИТТЯ І СПАДОК
Поволі родина опинилася в ізоляції та великій скруті. Зі "Старою громадою" у Михайла розійшлися погляди, й вона припинила фінансування. Друзі та соратники миттю відвернулися. З роботою стало кепсько. Людмила часто хворіла, і чоловік узяв на себе все, навіть обов’язки гувернантки.
Від голодної смерті врятувала Болгарія. Драгоманова запросили викладати історію в Софійському університеті, от він і поїхав. Не взяв із собою ні папери, ні конспекти, ні книги. Згодом повідомив, що усім задоволений: "Студенти — пильні, болгари — народ цікавий. Щоправда, тут багато Азії, але це минеться. Лекції хвалять (читав їх болгарською), фінансова справа йде вгору, тому пакуйте валізи".
Родина возз’єдналася, Михайло знову багато викладав, друкував, листувався (писав золотим пером з платиновим кінцем, яке подарувала мати), але знаходив час і на спілкування з дітьми. Заохочував до піших прогулянок в бік гір. Розповідав, як в Україні сідає сонце, які в ній місячні та зоряні ночі. Співав українських пісень.
Дітей виховував у дусі демократії (вони могли вільно висловлювати власні думки). Їм зроду не заборонялося галасувати, бо сприймав дитячу енергію як корисний шум, що допомагає думати та міркувати. Обмінювався листами з племінницею Лесею. Та в усьому вважала дядька авторитетом і зверталася: "Люба дядино".
Останні три роки затьмарила недуга: аневризма аорти. У науковця з’явилися задишка та покашлювання, голос став хриплим: звучав нечисто. Прямуючи до університету, бідкався: "Мені хоч би якось пропищати лекцію". Болгарський уряд вченого поважав, запропонував прийняти громадянство. Професор вислухав, подякував і заплакав, бо більше за все хотів повернутися додому. До землі, Дніпра, журливих верб.
У той день по обіді чоловік встав із крісла та раптово впав обличчям донизу. Дружина кинулася до коханого, але той вже знепритомнів. Лікар прийшов, оглянув, зафіксував смерть. От і все. Життя родини вмить дало тріщину. Спершу насіло отупіння, за ним — гірка скорбота. Покійному виповнилося всього п’ятдесят чотири роки.
Ховали за протестантським обрядом. З неба рядив рясний літній дощ. Студенти шанобливо несли позолочену олов’яну труну, дарма що дощ хутко переродився у зливу. Бруківкою ушкварив град, та, незважаючи на негоду, учні ні на хвилину не поклали домовину на катафалк. Опісля до земляного горбика приставили двадцять п’ять вінків. Леся Українка до останнього зберігала грудочку землі з могили дядька.
Людмила до кінця життя так і не оговталася. Більше не сіла за фортепіано, не пройшлася пальцями по білих та чорних клавішах, замість цього рятувалася малюванням. Привела до ладу чоловікові папери, поставила на могилі хрест, огорожу, посадила три дерева.
Разом зі Світозаром повернулася до Києва й оселилася на Паньківській, 14 у квартирі під № 4. З будь-якого питання цитувала покійного. Ліда до самої смерті подумки зверталася до батька. Все перепитувала: "Якщо вчиню отак, то не буде підлість?"