Почему в Украине будут улицы Винниченко и не будет бульвара Жванецкого
Наименование львовской улицы Владимира Винниченко и одесского бульвара Михаила Жванецкого неожиданно стали очередными общественными триггерами. Бульвара Жванецкого уже нет – и это не нравится многим одесситам. Улица Винниченко пока сохранена – и это может вызвать осуждение тех львовян, которые не соглашаются с политической позицией писателя. Но за всем этим стоит самый главный вопрос – что мы воспринимаем как культуру и что, в конце концов, нам считать собственной культурой, пишет Виталий Портников для издания "Збруч".
Далее текст на языке оригинала.
По-перше, я хотів би, щоб ми відразу погодилися із простим і зрозумілим визначенням культури як творчості, а не як храму безтілесних янголів. Митець – не завжди апостол, хоча й апостоли здійснювали різні вчинки. Святий Петро тричі відмовився від Христа, святий Павло переслідував перших християн – і це не заважає вірянам вважати їх засновниками своєї Церкви. Та й взагалі святість – це насамперед здатність подолати гріх. Але для того, щоб його подолати, треба бути грішником. Отже, і в культурі існують різні постаті – герої і негідники, сміливці й боягузи. Причому твори негідника ми будемо читати сторіччями, а твори сміливця забудуться ще до його смерті – адже талант вибирає зовсім не за цими якостями. Звісно, норвежці досі не можуть оговтатися від зради Кнута Гамсуна – але він залишається великим діячем норвезької культури. Звісно, багатьом німцям, може, і не хотілося б, щоб Юнґер був нацистом і другом лідерів НСДАП – але він залишається одним із найвидатніших німецьких письменників. Звісно, італійці можуть без ентузіазму ставитися до фашистських поглядів Д’Аннунціо, а французи – Луї-Фердинанда Селіна, але від цього їхня культурна значимість не зменшується. І таких прикладів можна навести десятки, сотні. І сам літературний твір – чи будь-який інший твір у мистецтві – абсолютно не обов’язково має нагадувати церковну проповідь, бо завдання митця – показати світ зі своєї точки зору. А ось наше завдання – вибрати те, що ми вважаємо відповідним своїм ідеалам і цінностям. Ми – не те, що ми читаємо, а те, що ми обираємо. Ґете не відповідає за Гітлера, Данте – за Муссоліні, а Герцен – за Путіна. Відповідає суспільство, яке з усього різноманіття літератури та й культури в цілому обирає певні політичні ідеали і цінності. Або обирає інструменти, якими ці цінності намагаються втілити в життя. Чи ми дійсно вважаємо, що ідеалом французьких філософів-просвітників була гільйотина?
По-друге, розберімося: що ж таке своя культура? Універсальних рецептів тут немає, але для літератури, як на мене, є досить чіткий підхід. Свого письменника визначають мова, тематика й аудиторія. Звісно, не обов’язково всі три категорії мають збігатися. У певні моменти історії власної нації письменник чи проповідник можуть говорити не її мовою, щоб достукатися до власного народу. Класичний приклад – Христос, який говорив із співвітчизниками арамейською, бо на той час вони вже не володіли розмовною мовою Біблії. Але він хотів бути почутим саме ними. І це правило розповсюджується і на проповідь, і на літературу. Але українці в цьому розумінні – щасливий народ, тому що українському письменникові ніколи не потрібно було переходити на іншу мову, щоб поговорити з українцем. Ба більше – якщо він хотів говорити саме з тими, хто відчуває себе українцями, – він говорив українською. І тому, як не дивно, не існує, за дуже рідкісними винятками, української літератури неукраїнською мовою. Винниченко писав українською про українців і для українців. І залишається одним із найвидатніших письменників свого часу. Так, ми можемо не погоджуватися з певними його політичними вчинками. Але він – частина українського культурного ареалу. Точно так, як цією частиною залишаються українські культурні діячі часів Російської імперії і Радянського Союзу. Ці люди могли бути імперськими державними службовцями, могли бути більшовиками або навіть агентами НКВС. Але людину викреслюють з культури не за вчинки, а за бездарність. Її викреслює сам народ, якому не цікаво це читати чи слухати. Питання оцінки політичних дій – це питання освіти і нашої власної моральності. Якщо ми порядні люди, то ніколи не будемо вітати доносів, підписів під колективними листами чи пропаганди тоталітаризму. Однак це не привід не читати те, що дає нам ключ до української душі, що є твором навіть не конкретної людини, а самим диханням "українського Бога", який розмовляє з нами через митця.
Питання, як називається та чи інша вулиця, насправді в даному контексті є другорядним. Головне – щоб ми не відмовлялися читати і розуміти самих себе. Ну і, відповідно, розуміти тих, хто зробив свій вибір на користь українського народу. Тому що – не перестаю про це нагадувати – кожен, хто до останніх часів працював на українську літературу, завжди мав інший мовний вибір. Українці практично весь час своєї історії були білінгвами і могли знайти своє місце у культурі інших народів. І не тільки етнічні українці. Люди іншого походження, які мешкали на українських землях, теж могли зробити такий вибір.
От Михаїл Жванецький його і зробив. І я не буду йому за це дорікати навіть одну хвилину. Жванецький народився і виріс у російськомовному місті, яке російськомовним намагалася зробити й утримати сама імперія і у царські, і в радянські часи. Для переважної більшості людей, народжених у цьому місці – від українця Корнія Чуковського до єврея Михаїла Жванецького – природним вибором була саме російська культура. Це було їхнє повітря. Іншим вони просто не дихали. Поодинокі випадки тільки підтверджують це правило. Видатний публіцист і письменник Володимир Жаботинський обрав єврейську політичну візію, але твори свої він також писав російською мовою – хоча здебільшого для єврейської аудиторії імперії. І він такий був не один. У єврейській історії чимало прикладів того, як цілі спільноти переходили на мову народів, серед яких вони мешкали, залишаючись при цьому культурно герметичними. І їхні проповідники й письменники говорили з ними арамейською, арабською, німецькою, російською. Але українці, як я вже казав, з мовної точки зору – просто щасливий народ. Я б дуже радив зберегти це щастя.
Але якщо ми уважно подивимося на вибір Жванецького – для кого він творив усе своє життя? Російською мовою для російської аудиторії він розповідав про Одесу. Або використовував специфічний одеський гумор для створення власної картини світу – знову-таки, спрямованої насамперед на тих, хто почувається вільно в російському культурному світі. І, звісно, цим можна було пишатися – як і багатьма іншими уродженцями Одеси, які знайшли своє місце саме в російській культурі. І, звісно, залишили Одесу заради цієї російської культури. Адже жоден із тих, ким пишається Одеса, в Одесі у часи свого успіху не мешкав, а мешкав у Санкт-Петербурзі чи Москві – це також було природно. Те, що в Одесі немає більше бульвару Жванецького – це навіть не наш вибір, це вибір російської держави і російського суспільства – тобто того, що вони обрали для себе з культурних цінностей. Це вони, а не ми обрали зло як дороговказ – і таким чином скомпрометували весь свій культурний процес, яким ми точно не маємо пишатися. Якщо діти тих, хто слухав гуморески Жванецького, сьогодні бомблять Одесу і перетворюють її на руїни – то чи дійсно потрібен нам бульвар російського письменника, хай і народженого на українській землі? Ні, табличку із прізвищем Жванецького зірвала не українська громада, а російська аудиторія письменника. Він її обрав, а вона його зрадила. І він залишився без бульвару у рідному місті. Так буває. І це, як ми розуміємо, стосується не тільки Жванецького, а будь-кого з представників російської культури, уславлених на нашій землі. Відсутність їхніх пам’ятників та їхніх вулиць насправді є ставленням не до них, а є ставленням до їхньої аудиторії, яка перетворила своє життя на перманентне звірство. Ставленням до того самого огидного "русского міра", який перетворив на гімно і власні культурні надбання, і власну Церкву, і власну державність.
Тому в Україні в майбутньому будуть вулиці Винниченка – хай навіть письменник і здійснював суперечливі політичні вчинки. І не буде бульвару Жванецького. Кожен вибір, у тому числі вибір культури, повинен мати і має свої історичні наслідки. І на прикладі однієї вулиці й одного бульвару ми з вами це чудово зрозуміли.