Соловей проснулся: искусство пения известнейшего тенора Украины

Анатолий Соловьяненко (25 сентября 1932 - 29 июля 1999) - всемирно известный лирико-драматический тенор. Смолоду пел сложные оперные арии, не зная нот. При жизни исполнил семнадцать оперных партий и записал восемнадцать грампластинок. Солировал на украинском, итальянском, испанском и французском языках. Не уступал мастерству мэтрам оперного пения, таким как Пласидо Доминго и Лучано Паваротти. В 2022 году вошел в список "Сто величайших украинцев".

Далее текст на языке оригинала

ЯК ЗАСПІВАТИ БЕЗ НОТ "ТРАВІАТУ"

Народився у місті Сталіно (Донецьк) на околиці: у робітничому районі Пролетарка. Жили у хаті, працювали на шахті, співали так дзвінко, що люди, крокуючи повз обійстя, посміхалися: "Ти ба, солов’ї прокинулися". Далі — війна й евакуація, пише Ірина Говоруха для huxley.media.

Малий Толя на все життя запам’ятав хирляві залізничні колії, закривавлене сонце, волаючих немовлят. Мати керувалася інтуїцією та вивозила найрідніших, але, мабуть, від біди не втечеш. Взимку стовпчик термометра закляк на відмітці мінус сорок, брат Анатолія застудився й помер. Біль помножився на біль.

Після перемоги заходилися відроджувати колишнє життя. Школа, тяжка робота, шахтний пил. Хлопчина мріяв бути співаком, та батько розсудив по-своєму, оскільки бути артистом — справа досить хитка. Ніколи не знаєш, як поведе себе голос, — раптом зникне. Тому краще здобути надійну професію, а там співай, хоч лусни.

Хлопець прислухався й вступив до Донецького політехнічного інституту на гірничо-електромеханічний факультет. Виходив до дошки, блискуче захищав реферати з історії Комуністичної партії та мріяв про велику сцену. Про партію Андрія з опери "Запорожець за Дунаєм", Альфреда — зі славетної "Травіати" та Рудольфа з величної "Богеми". Куди б не йшов, мелодії рухалися разом з ним. У цьому такті потрібне широке дихання, а тут слід вдатися до речитативу. Після лекцій поспішав на репетиції. Співав у супроводі інструментального ансамблю.

Влітку вирушив із товаришем до Ленінграду й наважився на авантюру: не знаючи нотної грамоти та основ академічного співу, подав документи до консерваторії. Арію виконав досить вдало, але під час прочитання з листа — зніяковів. Ноти мали по кілька хвостів і розбігалися, наче блохи. Тож миттю почув безжалісне: "Це не ваша стезя. Вчитеся у політехнічному? От і навчайтеся далі!" Вже на сходах наздогнав один із педагогів: "Маю у Сталіно доброго друга, вчителя вокалу Олександра Коробейченка. Завітайте до нього…"

З того дня хлопчина брав два уроки на тиждень. Паралельно опановував італійську мову, щоб не визубрювати партії, а їх розуміти. Бувало, втомлювався, занепадав духом, а потім знову легато "І-А-У" та стакато "Ґ-ґ-ґ-ґ-ґ". Всілякі губні трелі. Виспів верхнього та нижнього регістру. Невдовзі закінчив інститут, влаштувався викладачем нарисної геометрії, але уроків вокалу не полишав. На шостому році навчання вчитель дозволив взятися за оперні партії, а на десятий рік проголосив: "У тебе вже виросли крила, Толю, лети!"

З майбутньою дружиною познайомився в Політехнічному. Світлана працювала лаборанткою на кафедрі й старанно приховувала свої сердечні почуття (викладач був старшим на одинадцять років). Молоді люди мешкали в одному районі, куди ходив єдиний трамвай: разом їхали, розмовляли, сміялися. Якось 8 березня Анатолій наздогнав студентку з букетом і запросив на фільм "Людина-амфібія". Спалахнуло взаємне кохання.

ВІД ГЕОМЕТРІЇ ДО LA SCALA

Життя змінилося, коли Анатолію виповнилося тридцять років. Чоловік прибув до Жовтневого палацу, щоб взяти участь у звітному концерті, блискуче виконав кілька романсів та зірвав шалені аплодисменти. Глядачі плескали в долоні з такою силою, що здавалося — ще мить, і впаде стеля. Наступного дня отримав запрошення до Київського оперного театру й дебютував в опері Джузеппе Верді "Ріґолетто". За рік виграв конкурс на навчання у "Школі вдосконалення оперних співаків" при міланському театрі La Scala й попрямував до Італії.

Перед тим як вирушати до країни оливок, виноградників та справжньої дров’яної піци, прибув у Донецьк. Глядачі засипали сцену квітами, а соліст низько вклонився й вивів свого вчителя. Зал шаленів. Олександр Коробейченко мало не плакав: "Ти — частка мого життя, Толю. Ти — його продовження!"

Три роки промайнули як одна мить. Анатолій займався з Дженнаро Барра і здобув друге місце на пісенному телефестивалі "Неаполь проти всіх". Для коханої фотографував подаровані публікою квіти й обіцяв презентувати вдома ще кращі композиції. Згодом повернувся, одружився, у пари народився первісток Андрій. Знову — Національна опера, провідні партії, повні зали.

МІЖ СЦЕНОЮ ТА РОДИНОЮ

У помешканні Солов’яненків співати було не заведено. Анатолій не солював під час застіль, бо спів — це не розвага, а професія. Світлана, хазяйнуючи на кухні, мугикала якийсь популярний мотив, але Андрійко завжди робив зауваження: "Мамо, краще не треба, тато почує…"

Батько був стриманим, спокійним. Жодної нотації, все на власному прикладі. До слави ставився спокійно. Навіть коли у Москві познайомився зі своїм кумиром Іваном Козловським, і той назвав його золотим злитком. Після вистав у буфеті не засиджувався, відразу додому, до сім’ї. Найкращим співбесідником залишалася кохана. З нею вмощувалися на кухні й проходили всю оперу ще раз. Зроду не був членом компартії, не відвідував політзанять. На запитання "Чому?" відповідав: "Я займаюся вдома".

1977 року Солов’яненко став першим українським артистом, якого запросили у Нью-йоркську Metropolitan Opera. Тенор виконував головні партії в дванадцяти операх впродовж двох сезонів. Отримав контракт і на третій, але все перекреслило вторгнення СРСР в Афганістан. На прощання керівник театру обійняв і просльозився: "Такий сильний та красивий голос на нашій сцені ще не звучав. Ваші верхні ноти — незрівнянні, ви заповнюєте собою весь зал".

З тих пір гастролював світом. Виступав у Австралії, Новій Зеландії, Бразилії, Аргентині, США, Канаді, Японії, Німеччині, Бельгії, Болгарії. Частенько навідувався до Італії, де його обожнювали за талант та досконале знання італійської мови. Пропонували переїзд, захмарні гонорари, але співак залишався непохитним. Крім того, постійно кликали у московський Великий театр, та митець був серцем з Україною. Волів, як і раніше, жити в Києві, милуватися схилами Дніпра та Золотоверхим. Бузковими сузір’ями, каштановими свічками, стареньким вигинистим узвозом. Виводити "Чорнії бови…"

Того року Анатолія висунули на Ленінську премію і враз зняли, бо не співає радянських пісень та й взагалі надто роз’їздився світом. Артиста якраз ушпиталили з підозрою на рак легень, Світлана чекала на другу дитину: хвилювань вистачало. Незабаром поновили, премію вручили, і Анатолій вирішив віддати все до копійки (сума 10 000 карбованців) у Фонд миру, бо нема нічого важливішого, ніж спокій та безпека на землі.

ГОЛОС ТА ЙОГО ПРИМХИ

Упродовж життя дотримувався режиму та був рабом свого голосу. Відмовлявся від розваг і шкідливої їжі. Не вживав алкоголь. На гастролі возив із собою сало та чорний хліб. Тримав відмінну фізичну форму й вимагав того самого від рідні. Варто було Світлані трохи погладшати, одразу запитував: "Що то за колобочок з’явився в нашій хаті?" Перед виставою в оселі вимикали телефон, щоб ніхто не потурбував балачками. До театру йшов пішки. За кордоном майже не виходив з готелю, щоб уникнути згубного впливу клімату. До останку отримував листи, в яких люди ділилися враженнями від почутої пісні, а потім сповідалися. На такі послання завжди відповідав особисто. Вдруге став батьком у сорок вісім років і дуже жалкував, що не наважилися на третю дитину. На доньку.

У 90-х роках із керівництвом оперного театру виникли непорозуміння, і Анатолій Солов’яненко пішов "в нікуди". Опинився на узбіччі з пенсією сорок дев’ять карбованців та замислився про еміграцію. Отримав дозвіл на роботу, був прийнятий до профспілки артистів Італії, пригледів житло, як раптом осяяння: "Я люблю Італію, але зненавиджу її, якщо залишусь. Хочу додому…" От вони й повернулися.

ОСТАННІЙ ЛИПЕНЬ

Панувало ягідне літо. Того ранку Анатолій прокинувся в гарному настрої й зібрався на дачу. Хотів до приїзду посла Італії навести там лад, щоб посмажити шашлик, погомоніти. Дружина запропонувала відвезти на машині, але він обрав автобус. Прибувши до Козина, сходив на річку, покатався на водних лижах, приліг і більше не встав. На календарі заклякло 29 липня 1999 року. Лікарі зробили розтин і нарахували на серці сім рубців. Виходить, на ногах переніс сім мікроінфарктів.

Дзвінки лунали з усіх куточків світу. З США, Аргентини, Канади, Ізраїлю, Італії, Англії… Київська влада запропонувала місце на Байковому кладовищі, але поховали під високою сосною у Козині. Прощалися у філармонії, а коли виносили труну, натовп зустрів її бурхливими оплесками. Лише так люди могли висловити співакові свою безкінечну любов. Дорогою завели українську пісню.

З тих пір гостює у снах. Одного разу привиділося, ніби прийшов додому й оголосив, що йому скоро виступати. Дружина в сльози, адже зараз вийде на сцену й довідається, що його вже нема. Іншим разом їхали родиною на відпочинок. Навколо смарагдова зелень, екзотичні квіти, пташине "тьох-тьох-тьох". Коло кованих воріт знову розлучилися. Світлана залишилась, а Анатолій попрямував у свій пісенний рай.