Третья мировая война: почему переговоры невозможны

Важно обращаться к опытам Первой и Второй мировых войн, когда мы анализируем ситуацию, в которой мир оказался сегодня. Ведь сущность политических противоречий сама создает аналогии. И самая главная аналогия — как раз отсутствие возможностей решить проблемы с помощью переговоров и диалога, а не силы, пишет Виталий Портников для localhistory.org.ua.

Далее текст на языке оригинала

Друга світова війна була продовженням Першої, її учасниками, можна сказати, були ті самі люди. Гітлер встиг із єфрейтора перетворитися на канцлера, унтерофіцер Жуков — на начальника Генерального штабу, маршал Петен — на очільника колаборантського уряду, але всі вони — та мільйони інших — мали досвід Першої світової. І, звичайно, переможені були впевнені, що переможці вчинили з ними несправедливо, а тому прагнення реваншу буквально витало в повітрі. Переможці боялися війни й намагалися втихомирити та навіть задобрити переможених. Однак політичних можливостей погодитися з усіма їхніми вимогами точно не мали. А переможені сприймали кожний компроміс як ознаку страху та слабкости, й уже не могли зупинитися…

Щось схоже можемо спостерігати і сьогодні. Звичайно, путінську Росію — як спадкоємицю Радянського Союзу — не можна сприймати як країну, що програла світову війну. Але Росія програла більше: вона програла цивілізаційне змагання. Росія — країна, значно небезпечніша, ніж нацистська Німеччина у 30-ті роки минулого сторіччя. Німеччина була ображеною переможеною країною. А сучасна Росія має комплекс ображеного переможця.

Спробуймо подивитися на ситуацію очима Путіна чи такого, як Путін. Радянський Союз поступився у "холодній війні" й погодився існувати за західними правилами. Однак "невдячний" Захід не тільки сприяв його розвалові, він ще й не схотів рівноправних відносин із новою Росією, що змушена була вивести свої війська з країн Центральної Європи та Балтії. Захід не лише належно не оцінив цього кроку, а й "вкрав" колишню радянську "зону впливу", розширивши НАТО. І коли західним лідерам було чітко сказано, що інтеграція України — червона лінія, перетнувши яку будуть здійснені "військово-технічні" заходи, Захід не лише відмовився надати Росії "гарантії безпеки" — тобто гарантії відновлення старої радянської зони впливу, — а й щось там глузливо став базікати про суверенітет!

Отже, це теж прагнення реваншу. Воно також витає у повітрі. І політичних механізмів, щоб домовитися з Росією, насправді вже не існує, як у 30-ті роки минулого сторіччя вже не існувало ефективних політичних механізмів, щоб домовитися з Німеччиною. Тому виникає досить логічне запитання: а чому ж не починається Третя світова війна?

Відповісти на це запитання не так уже й важко. Вона вже почалася, просто це світова війна ХХІ сторіччя. Адже це перша світова війна за наявності в головних гравців стримувальної зброї.

Якби ядерної зброї не існувало як чинника, ми вже би бачили воєнні дії не тільки на території України, а й на території Росії та Білорусі. Ніхто не казав би, що це "не наш конфлікт". Можливо, міжнародну коаліцію за звільнення Криму було б сформовано ще 2014 року — як свого часу сформували міжнародну коаліцію за звільнення Кувейту, окупованого Іраком. Можливо, що 2022 року в разі нападу Росії на Україну натовські літаки бомбили б Москву й Санкт-Петербург так, як вони бомбили Белград та Новий Сад після спроби Слободана Мілошевича вигнати албанців з Косово. Та й чи починала б Росія цю війну, якби усвідомлювала, що не лише Україна може дати відсіч, а й увесь цивілізований світ?

Однак ядерна зброя робить всіх учасників протистояння набагато обережнішими. Захід чітко дає зрозуміти, що не лише не бажає бути учасником конфлікту, а й не погоджується із використанням власної зброї на суверенній території Росії. Але й Росія фактично погоджується із тим, що західну зброю можна застосовувати проти російської армії на територіях, які Кремль оголосив "суб’єктами Російської Федерації". Тобто обидві сторони прийняли те, що війна відбуватиметься на міжнародно визнаній території України, погодилися із локалізацією конфлікту. У часи Першої, а тим паче Другої світової війни таке взаєморозуміння було б неможливим. Але воно не продиктоване здоровим глуздом, а спричинене страхом перед ядерною війною.

Український приклад допомагає зрозуміти головне правило Третьої світової війни: вона відбуватиметься у формі локальних конфліктів так, щоб це створювало загрози прямого зіткнення головних гравців із ймовірним застосуванням не тільки стратегічної, а й тактичної ядерної зброї. І це правило актуальне не лише для Росії із її реваншистськими устремліннями, а й для Китаю з його амбіціями щодо створення "біполярного світу".

Звичайно, ситуація докорінно зміниться в разі, якщо ядерна зброя буде застосована. Однак і в цій ситуації багато залежатиме від того, як це відбудеться. Чи буде це удар ядерної держави по неядерній (і від реакції інших ядерних країн залежатиме, який вигляд матиме світ і чи не стане наявність ядерної зброї єдиною запорукою виживання у ньому) —або ж ми спостерігатимемо (якщо виживемо, звичайно) обмін ядерними ударами.

Проте я не впевнений, що історики майбутнього (якщо вони будуть людьми, а не щурами) називатимуть такий конфлікт Третьою світовою війною.

Найімовірніше, Першим апокаліпсисом.