У Києві покажуть фільм про харківську пам’ятку конструктивізму – Держпром. Ми поговорили про нього з режисеркою.
У Києві з 20 по 29 березня проходитиме 17-ий Фестиваль DOCUDAYS. Це міжнародний фестиваль документального кіно про права людини. Фільм "Будинок" Тетяни Кононенко та Матільди Местер, "поема з рухомих зображень" про Будинок Державної промисловості в Харкові, покажуть на фестивалі у середу, 23 березня о 21:00. "Хмарочос" подивився фільм та поспілкувався з його режисеркою.
Будинок державної промисловості – це, мабуть, перша асоціація, яка виникає при згадуванні Харкова. Довкола нього багато міфів – адже це і перший радянський тринадцятиповерховий хмарочос, і осердя культурного життя 20-х років XX століття, і місце подвигу будівничих, які споруджували пам’ятку радянського конструктивізму, послуговуючись примітивними інструментами та механізмами, і місце самогубства Миколи Скрипника, яке голова уряду УРСР вчинив, дізнавшись про наслідки Голодомору. Але фільм залишає усі ці міфи, спогади, факти, версії за кадром, пред’являючи глядачеві саму лише споруду Держпрому як "свідка часу і простору", пише Хмарочос.
"Ідейно ця будівля відображає початок нового мислення, яке вплинуло на все двадцяте століття і до сих пір продовжує впливати. Мені кортіло з цим розібратися – з’ясувати де мистецтво, де ідеологія, де революція, де конструктивізм, і що залишилося від усього цього", – розповідає режисерка фільму Тетяна Кононенко.
Не показувати "реальність", а ставити її під питання
Для Тетяни стрічка – це дипломна робота в Німецькій академії кіно й телебачення, а також перший повнометражний фільм. Робота над нею розпочалася ще 2012 року і тривала (з перервою на народження дітей) до 2019.
Кадр з фільму
У фільмі багато документальних кадрів, і цитат культурних діячів того часу. При цьому його можна назвати фільмом-враженням – там не розповідають ніяких фактів, не подають версій. Це фільм про радянську утопію, яка стала дистопією і про життя її матеріальних проявів сьогодні.
"Я не хочу створювати відчуття об’єктивності, я говорю “відчуття об’єктивності”, тому що в об’єктивність як таку взагалі не вірю. Коли ми подаємо факти як факти і говоримо про них впевненим голосом за кадром, то вибудовуємо лінеарну історичну реальність. Мене це не цікавить. Я хочу створювати думку про реальність, про пам’ять, про те, як працює особисте, колективне. Мій намір – створювати таке кіно, де в людей буде простір мислити", – ділиться своїм підходом режисерка.
Фільм "Будинок" має радше есеїстичний формат. Режисерка наголошує, що для неї було важливо зробити кіно відкритим для інтерпретації, аби людина запитала себе в ході перегляду, чому їй показують саме цей кадр, чому його змонтували з наступним. Ритм фільму навмисне повільний – "щоб люди почали дивитися, розглядати".
Кадр з фільму
"Цей фільм складно дивитися на маленькому екрані, коли можна швидко поверхово прочитати кадр, але не зрозуміти його. А зображення втричі більше за тебе вже не так просто схопити поглядом. Ми багато показуємо саму будівлю, людей, які проходить повз чи стоять неподалік. Всі ці моменти дають своєрідне відчуття існування Держпрому в часі і в просторі. Виникають запитання, з’являються асоціації. Я не хочу “показувати реальність”, я прагну ставити її під питання", – ділиться своїм підходом режисерка.
Як бути з конструктивізмом сьогодні?
На думку Тетяни Кононенко, архітектура завжди відображала владу. "Держпром був частиною ансамблю, який не доробили. Решта споруд, розташованих на площі, перебудували. Держпром – це маленький утопічний проєкт, яких по всьому колишньому Радянському Союзу дуже мало. Але яку владу в такому разі репрезентує Держпром? Там багато рівнів влади. Більшовики до 1927-29 року були дуже обреженими", – розповідає авторка.
Кадр з фільму
Авторка зазначає, що охочих отримати прямий однозначний меседж фільм може розчарувати. Основне питання, яке вона ставить самій собі – що робити з цією спорудою сьогодні? І ясної відповіді на нього наразі немає.
Зараз будинок промисловості стоїть у центрі Харкова напівпорожнім. Його функціональність втрачена, адже для вимог і викликів сучасного суспільства споруда незручна. "Держпром – важливий пам’ятник архітектури. Водночас сьогодні він закинутий. Як на мене, з нього треба зробити центр для художників. Щось середнє між музеєм та ательє. Так можна було би переписати цей простір. І зробити там, скажімо, музей харківського конструктивізму".
Перебороти похмуру реальність поезією, макіяжем і спілкуванням
Серед основних героїв стрічки – жінки-працівниці будівлі. Більшість подій та діалогів відбуваються в ліфті. Як відомо, сім із дванадцяти ліфтів Держпрому не міняли з початку експлуатації в 1928 році. Для того, щоб їх запустити, потрібна спеціальна людина.
"Мені здається, кожна з цих жінок, які там працюють, по-своєму намагається перебороти реальність, в якій вони живуть – одна поезією, друга – макіяжем і костюмами, третя – спілкуванням і боротьбою з кажанами. Це такі “тіньові” люди, “привиди Держпрому”, в них відчувається інший час, інша епоха", – додає Тетяна.
Наприкінці фільму можна побачити кадр історичної хроніки – дівчина танцює на площі міста в оточенні військових. В цьому танці, за розповідями Тетяни Кононенко, проявляється момент нерозуміння себе в історії. "Свій танець дівчина виконує вже в бік нових подій. Будучи однією ногою в новому облаштуванні світу, чи розуміє вона його суть?".
Автори проєкту наголошують, що минуле все ще живе, а людина, як і будівля Держпрому – це шари часу. Можливо, основне питання, яке хотіли поставити автори проєкту так само пов’язане з нашим нерозумінням власних стосунків з минулим, нашого особистого зв’язку з ним, нашої відповідальності за цей зв’язок. Залишається лише відчуття розгубленості перед величною спорудою Держпрому, яку, стоячи на площі, неможливо охопити поглядом, бо здається, що вона сама схоплює поглядом тебе.