Япония готова предоставить Украине мини-лаборатории, спасающие жизнь, но у Минздрава другие приоритеты
Кто меня знает, никогда не писал лонгридов. И вот, заставила жизнь.
За более 2 лет войны наверняка уже каждый украинец на примере оружия от наших партнеров узнал, что такое game changer. Сначала это были народные любимцы Байракторы. Затем Хаймарсы. Затем системы Патриот, умножившие на ноль гиперзвуковые кинжалы. Сейчас мы ждем F16.
Далее текст на языке оригинала
Та мало хто знає, що в медицині також є свої game changers, які нам так само готові передавати наші партнери. Надсучасні технології, які здатні без перебільшення зробити справжню революції у справі збереження життів наших бійців.
Але як виявляється, одного бажання наших партнерів надавати нам такі медичні гейм-ченджери недостатньо. Потрібно ще й бажання з іншого боку, як би це абсурдно не звучало, бажання наших українських чиновників отримати такі рятуючі життя дарунки.
Є у мене побратим – Сашко Соколенко. Познайомився з ним, тоді ще свіжоспеченим, хірургом, у Лисичанську в травні 2022. Він очолював хірургічну групу на стабілізаційному пункті. Справили враження його високий професіоналізм та врівноваженість. Як у роботі з пацієнтами в екстремальних умовах, так і з колегами.
У перші ж дні після вторгнення Сашко пішов добровольцем на фронт, у саме пекло, і в складі Госпітальєрів намагався, наскільки це було можливо, рятувати наших бійців, яких із передку щодня швидкими доставляли у стабілізаційні пункт. Як-то кажуть, "лупашив".
Врятувати вдавалось не всіх… Часто, поки евак підвозив наших поранених, поки після приїзду максимально швидко намагались зробити діагностику, щоб правильно визначити проблему, ситуація погіршувалась до точки неповернення… Ці моменти безсилля, це відчуття провини через неможливість врятувати життя ще одного нашого героя, залишаться з нами назавжди…
Після 6 місяців такої безперервної боротьби зі скальпелем в руках Сашко отримав запрошення від провідної японської хірургічної лікарні. – Він подав заяву на програму по обміну задовго до початку великого вторгнення, і таки отримав можливість пройти стажування у Токіо.
Спершу він сказав мені, що нікуди не поїде – не може залишити своїх побратимів-медиків, не може поїхати з країни в той час, коли навколо все палає.
На той момент вже добре його знаючи, я не був цим здивований. Та потрохи нам вдалось його переконати, що ніщо не завадить йому повернутись, тим більше, із унікальним досвідом, який він набуде у Японії.
Ми підтримували із Сашком зв’язок, розповідали йому про ситуацію в наших госпіталях, а він ділився своїми враженнями від чудес новітніх медичних технологій, з якими він зіштовхнувся в Токіо. – Медичне обладнання: портативні рентгени, апарати УЗД, апарати для виконання аналізів крові, які за допомогою програмного забезпечення поєднують всі медичні дані і дозволяють віддалено ставити діагноз чи визначати тактику лікування, і завдяки цьому хворих і поранених можна ефективно обстежувати на стабіку, чи у мобільному госпіталі по дорозі, чи то навіть із передової.
Найголовніше що, як сказав Сашко, японці готові надати нам такі діагностичні міні-лабораторії безкоштовно. – Уряд Японії виділив на цей проект 60 мільйонів (!!!) доларів + ще 7 мільйонів з приватних фондів.
Але далі почалась якась, відверто кажучи, незрозуміла хрінь… Кожен раз коли я запитував у Саші коли вже нарешті ці чудо-гаджети приїдуть із Японії в наші госпіталі, він казав, що все ще "в процесі"…
Аж поки одного разу, через майже 4 місяці після нашої першої розмови почув від нього: Кіна не буде… Наш МОЗ запоров проект… Японці відкликають ті 60 мільйонів, бо наш МОЗ попропускав усі можливі дедлайни, і взагалі прямо заявив, що в них зараз інші пріоритети – не до цього проекту.
ІНШІ ПРІОРИТЕТИ?!! ВОНИ ЖАРТУЮТЬ?! ЧИ ЗНУЩАЮТЬСЯ?! Які можуть бути у лікарів пріоритети, окрім порятунку життів? Як можна відмовлятись від найсучасніших медичних технологій на 60 мільйонів доларів, коли солдати стікають кров’ю? Для тих, хто сидить у кабінетах, війна вже закінчилася, і рашисти більше не бомблять мирні міста?
Слово за словом, я дізнався від Сашка, що за всім цим епічним "менеджментом міжнародних проектів підтримки" у МОЗі стоїть керівниця якогось департаменту на ім’я Марія Карчевич. Яка на власний розсуд визначила, що цей проект не є пріоритетним, і фактично свідомо привела до його зриву.
Та можливо я несправедливо і даремно нагнітаю. Можливо у пані Карчевич просто трохи збився "компас пріоритетів". Тоді я готовий особисто запросити її провести декілька днів з медичною бригадою у реанімобілі у будь-якому із прифронтових міст, які зараз щодня під обстрілом. – Це єдиний, найефективніший і дуже швидкий спосіб відкалібрувати спотворений комфортним кабінетним життям погляд на світ.
PS: Наскільки я розумію, цей японський проект не єдине "досягнення" пані Карчевич. Якщо вам щось відомо про інші подібні кейси – кидайте короткий опис у коментарях. Батьківщина має знати своїх героїв…