Безнаказанное зло возвращается: почему важно остановить Россию
Когда заходишь в Фейсбук, он каждый раз спрашивает меня: "о чем ты думаешь". Раньше было весело отвечать на этот вопрос, потому что это были мечты, желания, будничные хлопоты. Сейчас тяжело. Очень трудно. Я каждый день думаю о том, что два года боюсь читать новости, чтобы не узнать новую трагедию после обстрела россиян.
Далее текст на языке оригинала
А ще дуже боюся функції "Спогади", бо вона приносить тригери про те, інше життя, яке ми зберігаємо у внутрішній шафі на поличці "до війни". Ось нещодавно просто зніс у ступор спогад, який сплив у всіх луганчан та донеччан "Донецький аеропорт припиняє свою діяльність". Це та крапка з якої у багатьох з нас почався відлік до прийняття рішення бігти. Бігти, рятуватися, бо це війна, вона надовго й ми ніколи назад не повернемося.
Я засинаю з думкою про безпеку друзів, бо повідомлення про "кинджали" та "шахеди" для мене це не просто назви міст, це трошки більше, ніж просто бруківка, вулиці та будинки.
Я з надією читаю новини з закордону, й мрію що ось прийде час й наші партнери та просто весь світ прозріє й нарешті зрозуміє, що це війна до останнього не тільки українця, а кожного з них, що росія це абсолютне зло, яке не зупиниться ані на Харкові, ані на Краматорську, ані на Одесі, ані на Таллінні, ані на Берліні.
Я дуже хочу прокинутися та заплакати від щастя – війна закінчилася, росія уражена й підписала капітуляцію й виплату репарацій.
Тому питання "про що ти думаєш" воно зараз таке гостре, що ріже без ножа, бо ти весь час думаєш про війну. В тебе більше не залишилося жодної хвилинки, жодної полички, жодної смужки на твоєму житті де б не було війни. В тебе усі згадки про війну, або ж "до війни". Твоє життя полетіло шкереберть й воно розділено на "до війни" й війну. В це "до війни" ввійшло усе, ти ж навіть народилася "до війни".
Єдине про що ти можеш думати весь цей час, коли повітряна тривога чи ти просто перетинаєшся через щось, займаючись буденними справами, лізеш у той клятий Фейсбук, щоб подивитися новини. Новини, які складаються з безкінечного "повітряна тривога", "дівчатка, це до нас летить", "тримайте кулачки за нас, знову шахеди". Твої думки лише про те "чи усі живі, кого я люблю чи знаю", "хоча б нікуди не попали по людям", а єдина радість, це коли горить щось на росії чи в ОРДЛО.
Твій час немов пройшов адронний колайдер й зменшився до чорної діри, в якій нічого немає окрім страху, болі та війни.
Це дуже важко так жити. Зараз бачу, як люди втомлюються навіть від буденних справ, зриваються, впадають у відчай. Я їх розумію. В них війна. В нас війна. Звісно є інша частина людей, яка якось вміє абстрагуватися чи "це не їх війна", але я не про них. Я про нас, тих, для кого цей стан зрозумілий.
А ще новини з тих міст, які колись були рідні. Це окремий тригер, окрема біль, й окремі емоції. Здебільшого це вже холодна лють чи холодна байдужість. Бо стільки злочинів ти навіть не могла собі уявити. Ніякий режисер не зміг би вигадати ті сюжети, ті злочини, ті соціальні трагедії, які відбуваються на окупованих територіях.
А ти з цим живеш. Ти відсторонено гортаєш ті новини, ти вже не вгадуєш фото вулиць чи площ. Тобі й байдуже на тих дурників, які обрали собі життя в "республіках", бо згадуєш оте напівп’яне луганське "ополченіє" й перекошених пергідрольних жінок з іконами, які горлали "путін введи", а потім ти дивишся на рік народження чергової жертви, яку вбив російський окупант й соромишся своїх думок. Ця жертва на початок війни мала 3-5-7-10 років й не могла приймати якесь рішення окрім тих, які прийняли її батьки.
Це важко весь час жити війною. Колись мені давала сили думка, що ось-ось росію покарають. Буде якесь світове рішення, суд, процес, де росію визнають терористом, а рашизм визнають сучасним фашизмом. Дуже в це вірилося після трагедії з МН-17, коли росіяни збили над Донбасом мирний пасажирський літак. Потім вірилося після… та після кожної трагедії від якої сивіла голова вірилося, що зло має бути зупинено, покаране, що так не може бути, не має бути. Але війна йшла, трагедій ставало все більше, а віри в покарання все менше.
Я, звісно, вірю в нашу перемогу й навіть у прозріння світу, але в покарання зла, тобто вбивць, росії, її громадян, її влади, її армії, її солдат, а ще колаборантів з окупованих територій, я не вірю.
На жаль, історія вказує на той факт, що не завжди зло отримує покарання. Якщо ми беремо за винного одну особистість, тобто путіна, він може не дожити до трибуналу, померти, чи виявитися вже 10 років, як був мертвим. Але ж вбиває нас особисто не путін, а громадяни росії, військові, їх батьки, які дружини, які просять ґвалтувати та привезти з України якісь речі, які вони не можуть придбати.
Країна-чикатіло. Країна вбивць, де винні усі. Чи так буває? Погляньте на росію, й отримаєте відповідь. Жінки посилають чоловіків на фронт вбивати, щоб ті награбували. Люди без заперечень виконують накази диктатора та тирана. Люди кайфують від світлин вбитих українців та знищених міст. Громадяни росії вимагають продовжувати війну.
Так буде з іншими, розумієте? Вони будуть звично вбивати інших громадян інших країн: Польщі, Латвії, Литви, Естонії, Німеччини. Будь якої країни де не говорять російською, де на думку росіян живуть "фашисти". Росіяни називають "фашистами" будь яку країну та народ, який їм не подобається чи вони хочуть знищити.
І якщо придивитися уважно, то путін лише виконує бажання та втілює у життя мрії критичної більшості росіян. Скажи він зараз з трибуни "нападем и захватим Польшу" мільйони росіян побіжать добровольцями, бо будуть мріяти, як розграбують будинки поляків. Росіяни будуть кричати "виват, наш стратег" за будь яку пропозицію знищити чи вбити.
Безкарність – це добриво для зростання зла. Зло розуміє свою владу над світом та людьми, розуміє свою безкарність й отримує натхнення продовжувати свою чорну справу.
Безкарність це зростання корупції, зростання криміналу, булінгу, гомофобії, шовінізму. Безкарність просто гарний грунт до зростання будь якого зла. Скільки злочинів зчинив срср? Мільйони. Захоплення країн, насилля, терор, Голодомор, розстріли, табори. Жоден з учасників цих злочинів не поніс покарання. Жоден з тих, хто написав донос, за яким було знищено людину, не поніс покарання.
Не поніс покарання срср за війни, які вів. За той самий Афганістан. За Чехословаччину. За знищення уряду Польщі. Мільйони злочинів залишилися без покарання.
Тільки за те, що відбувалося в срср він мав би бути виключений з усіх міжнародних інституцій. Країна вбивць. Яка ООН, які міжнародні відносини з канібалами, які просто знищували свій народ? Міжнародна ізоляція мала початися ще тоді, але ж бізнес, страх, толерантність.
Але що було – відгуло. Ми просто маємо це пам’ятати йдучи цією війною, що вона є наслідком. Наслідком того, що колись не покарали вбивцю. Колись не дали по рукам, по голові, й істота відчула кров та силу безкарності. Захопи країну, як це зробив срср, назви її своєю "республікою" й знищуй, ніхто не покарає, ніхто не посварить, бо ж це "внутрішні справи". Саме з цих позицій на цей час росія будувала свою стратегію. Безкарність.
Але це про росію. Тисячі злочинів в ОРДЛО зчинені місцевими жителями. Тисячі зґвалтувань, доносів, розстрілів, катувань, вбивств, пограбувань. Я б хотіла колись, щоб вийшла книга з переліком усіх злочинів, розслідувань, які місцеві жителі окупованих територій зчиняли під час окупації й щоб вона було підведенням підсумків у судовій справі по кожному злочинці.
За 2015 рік у міліцію окупованого Свердловська (Довжанськ) місцеві мешканці подали понад 5 тисяч доносів, які були брехнею з розрахунком на те, що окупанти та "ополчєніє" без розслідування знищать того, на кого показав їх "перст". Просто подумайте про це.
Це теж зло, яке ніколи не буде покаране.
Усі ці роки я присвятила тому, що збираю злочини, які вчиняє в ОРДЛО саме місцеве населення. Бо ж від окупанта не чекаєш гарного, тому ти знаєш, що окупант злочинець та вбивця. Але яким відкриттям для тих, хто потрапив в окупацію, стало перетворення людини на істоту, на хижака, на чудисько саме тих, хто усі роки жив поруч з ними.
Теж саме відбувалося й на Донбасі. Вчорашні друзі писали донос, щоб знищити родину й забрати її будинок. Друг викрадав дружину друга, бо заздрив їх коханню й продавав її у рабство. Сестра наймала вбивць, щоб вбити брата та не ділити з ним спадок. Що це? Це банальне життя людей в ОРДЛО. Я ввесь час хочу зрозуміти, чому так. Чому дотик до росії відкриває у людях портал у Пекло?
Й це не тільки про Донбас. Спитайте себе, ким стануть ваші сусіди, якщо не дай бог ви потрапите в окупацію. Я вважаю, що все це, ось ці страшні соціальні зміни, це те, що заклав у людей совок у радянські часи, потребу у насиллі.
Я хочу запропонувати читачам дві статті з архіву ІС за 2017 рік, щоб зрозуміти реальність й те про що я пишу й мрію: покарання усіх винних у злочинах, й це мають бути не тільки окупанти.
Це розслідування, яке у безвиході провели у самій "республіці". Чому "у безвиході", бо злочинів стало так багато, що постало питання існування будь якої людини на території цього гетто. Тому було прийнято рішення трошки приборкати зло.
Ось ці матеріали. І знаєте, після цього такі випадки якщо й розслідувалися, то під грифом "засекречено", бо навіть відмороженим "новоросам" ставало страшно від тої реальності в яку вони потрапили, ступивши у лайно "руського миру".
Непокаране зло має бути зупинено та покаране. Я поки не знаю як. Але спочатку має прийти розуміння усієї трагедії та страшної реальності: у прицілі росії увесь світ без винятку! І якщо це зло не покарати, воно постукає дулом автомата чи танка у будь яку хату.