Пепел Будапешта
Заявление ведущего советника венгерского премьер-министра Виктора Орбана с той же красноречивой фамилией относительно "безответственности" сопротивления российской агрессии уже вызвало волну возмущения среди его соотечественников. Ведь восстание 1956 года остается одним из главных событий в венгерской истории, оно создало миф о "народе свободы" и, в конце концов, изменило Европу и мир.
Далее текст на языке оригинала
Наслідки цього повстання, як на мене, й досі недооцінюють самі угорці. Адже під час нього вперше і востаннє після сталінських завоювань часів Другої світової війни було продемонстровано, що ціле суспільство виступає проти комуністичної диктатури. Навіть легендарна "празька весна" не пов'язана з таким досвідом, ба більше – вона, як і комунізм під владою югославського маршала Йосипа Броз Тіто, створила ілюзію "соціалізму з людським обличчям". Можливо, якби не радянська окупація Чехословаччини, розвиток цієї країни також пішов би шляхом втрати влади комуністами, але до цієї окупації сама комуністична номенклатура була на чолі реформ – і за два десятиріччя після "празької весни" цим утопічним шляхом чимчикуватиме Михайло Горбачов. А от угорські повстанці відразу зрозуміли, що з комуністами їм не по дорозі. Але особливістю ситуації було те, що на чолі цього антикомуністичного повстання виявився не просто комуніст, а й колишній агент НКВС Імре Надь. Саме він – вже на чолі не комуністичного, а багатопартійного уряду – ухвалив рішення про вихід Угорщини з Організації Варшавського договору та звернувся до ООН із проханням захистити країну від радянських окупантів. Це, до речі, стало справжнім історичним прецедентом – приклад саме Надя, а не лідера "празької весни" Александра Дубчека призвів і до заборони Комуністичної партії Радянського Союзу, і до краху соціалістичного табору та СРСР. І що важливо – на чолі смертельних для комуністів процесів опинилися саме комуністи: колишній кандидат у члени політбюро ЦК КПРС Борис Єльцин, колишній член політбюро ЦК КПУ Леонід Кравчук, колишні лідери комуністів балтійських країн Альґірдас Бразаускас, Арнольд Рюйтель, Анатоліс Ґорбуновс… Всі вони ухвалювали рішення, які сприяли знищенню комунізму й утвердженню незалежності їхніх країн. Згодом колишній член політбюро ЦК КПРС Едуард Шеварднадзе очолить Грузію й не дозволить перемогти російським агентам, а колишній член політбюро ЦК КПРС Гейдар Алієв зупинить проросійських бойовиків на кордонах Баку й не дасть їм закріпитися в Азербайджані. А Імре Надь, колишній член політбюро ЦК Угорської партії трудящих, виявиться "хрещеним батьком" усіх цих і багатьох інших посткомуністичних політиків.
З вікон радянського посольства у Будапешті за повстанням уважно стежать два дипломати – посол СРСР, майбутній генеральний секретар ЦК КПРС і голова КДБ Юрій Андропов та його помічник, останній голова КДБ СРСР Володимир Крючков. Повстання і крах комуністів перелякають їх на все життя. Ці впливові номенклатурники будуть боятися реформ навіть тоді, коли необхідність змін стане очевидною, але разом із цим будуть робити ставку не на партію, а на силові структури, саме на КДБ як на опору влади обраних. Якщо ми захочемо дізнатися, коли саме було підписано смертний вирок Радянському Союзу і коли було зачато Росію Путіна, ми можемо вирахувати навіть точну дату – 23 жовтня 1956 року, день історичного вибору Імре Надя і смертельного переляку Андропова і Крючкова.
Своїм нехай героїчним, але недовгим опором радянським окупантам угорці врятували Європу. Ми недооцінюємо популярність Радянського Союзу і комуністичних ідей після Другої світової війни, коли у збіднілій Європі саме генералісимус Сталін вважався справжнім переможцем нацистів. Комуністи нарощували вплив у багатьох країнах за кордонами радянського табору, у провідних державах континенту вони входили у політичні союзи з соціалістами – і таким чином могли з часом прийти до влади. Берлінське повстання у червні 1953 не справило охолоджуючого ефекту хоча б тому, що для більшості європейців через вісім років після закінчення війни німці все ще були недавніми ворогами, а росіяни – жертвами і героями.
Однак придушення опору маленької Угорщини змінило все і назавжди. Комуністи на десятиріччя опинилася за політичним барʼєром, їхнє порозуміння із соціалістичними партіями було зруйноване. З компартій, що продовжують орієнтуватися на Москву, виходять знамениті інтелектуали і письменники – але й звичайні робітники. І до Праги 1968 року Будапешт вважатиметься головним європейським злочином росіян – шок настільки сильний, що Кремль буде побоюватися втручатися у процеси змін в Польщі, тільки вимагатиме, щоб комуністи не випускали владу з рук. Ось що, виявляється, може зробити навіть недовгий відчайдушний опір одного маленького народу великому загарбникові!
Але невдача опору породжує і страх, що триває десятиріччями. Саме цей страх дозволяє політикам, які робили свою карʼєру на меморіалізації угорського опору, тепер дорікати Україні, що вона "безвідповідальна" у своїй боротьбі.
Втім, я точно знаю, як подолати цей угорський страх перед Москвою: саме виживання України в опорі і стане закінченням цього вічного страху наших сусідів і даниною тим, хто загинув на вулицях Будапешта у трагічному 1956 році. В остаточному варіанті ми зробимо для їхньої памʼяті і відплати за їхню смерть набагато більше, ніж уряд Віктора Орбана.