Почему война обострила чувство одиночества

"У нас пандемия одиночества и ноогенного невроза, вызванного потерей смысла жизни", — однажды говорил один из моих преподавателей. Давно еще до COVID-19. Мне кажется, что война для многих кристаллизовала смыслы. И одновременно обострила чувство одиночества.

Далее текст на языке оригинала

Напевно, і тому, що травматичний досвід завжди сприймається персонально.

І тому, що зараз ми можемо заощаджувати сили на чутливості та й взагалі спілкуванні.

І тому, що чим глибше ти щось переживаєш, тим може бути складніше це розділити з іншими.

І тому, що все менше тих, з ким нам безпечно проявити свою живу вразливість.

Знецінення і страх засудження та відторгнення може бути стресором і загрозою на рівні воєнних стресорів.

І дедалі більше людей ховаються в мушлі.

Знаєте, нещодавно на мене образилась давня подруга, яку я не привітала з днем народження. Цього року я вперше упустила. Вона сказала: "Ти змінилась".

Так, звичайно, я змінилась. Мій чоловік у війську, я жонглюю ще в більшому темпі проєктами, турботою про дітей, господарством, тривогами та можливістю самій збалансуватись, лікуванням, хвилинами відпочинку.

Я забула про її день народження. І дозволяла собі казати: "Вибач, я зараз не можу".

І ще кілька людей, яких я вважала і вважаю близькими, образились, що я не можу приділяти їм стільки уваги, як раніше. Я засмутилась, бо для мене взагалі важливі люди та щирі стосунки.

І тоді думала: а чи є взагалі ті, хто побачить, що тобі зле і запропонує допомогу — без того, щоб ставити діагнози, повчати, інтерпретувати твої слова? І хто зрозуміє твоє: "Вибач, я зараз не можу". Хто тебе не кине, і для кого очевидно, що ти не можеш весь час віддавати.

Чи є ті, з ким стосунки "врівноважені" — щирістю й використанням. Бо ми ж всі, напевно, одночасно даємо й беремо. І всім важливо мати можливість бути почутими та чути.

А потім мене осяяло. Така різка реакція могла бути саме тому, що я була дуже важливою. І цим людям стало боляче. Можливо, я заповнювала якусь частину їх глибини чи їх самотності. А вони моєї.

Ми все ж взаємозалежні. І ми потрібні, особливо зараз, один одному та одна одній.

Я вірю, що "пандемію самотності" можна зупинити розумінням, щирістю, чутливістю та уважністю.

У травматерапії є один з важливих постулатів: запобігти розвитку травми можна надійним близьким колом спілкування. Я всім нам так бажаю мати таке щире коло й бути таким щирим колом.