В какую игру играет Виктор Орбан
Приезд Виктора Орбана в украинскую столицу – первый не только со времен начала великой войны между Россией и Украиной, но фактически за десятилетие (Орбан был в Киеве в последний раз в 2015-м) – выглядел прежде всего как демонстрация важности для венгерского премьера самого статуса председательствующего в Европейском Союзе, пишет Виталий Портников для Infopost.
Далее текст на языке оригинала.
Логічної відповіді на питання, чому саме Орбану потрібно починати це головування з поїздки до Києва після того, як він роками блокував всі рішення по європейській інтеграції України і навіть не підтримав найважливіше для нас голосування щодо початку перемовин про вступ (вийшов "попити кави"), так і не зʼявилося. Нам просто приємно було думати, що на останньому саміті ЄС угорського премʼєра так налякали, що він відправився до Києва.
Більш складне пояснення полягало у боротьбі Орбана за європейські інституції. Адже незабаром починається розподіл посад у Європейському парламенті і Єврокомісії. І Орбан, партію якого виключили з фракції європейських консерваторів, залишився без реальних інструментів впливу. А для того, щоб приєднатися до іншої фракції – ультраправої, яка орієнтується на постнеофашистську партію "Брати Італії" та її лідерку італійську премʼєрку Джорджу Мелоні, Орбану потрібно було підтримати Україну. Ну а поїхати до Києва – це як кровʼю розписатися.
Одна й ця ідея виявилася спростованою буквально за день до приїзду Орбана до української столиці, коли виявилося, що угорський премʼєр разом із однодумцями з Австрії і Чехії зайнявся формуванням власної групи у Європарламенті, отже, ніякого "благословіння" Джорджі Мелоні Орбан не потребує. Проте водночас із цим стали вимальовуватися контури великої гри Віктора Орбана. Ні, він у ніякому разі не збирається підлаштовуватися під "традиційних" європейських політиків як і під під тих радикалів, що підтримують своїх поміркованих колег у їхньому опорі російським амбіціям. Орбану потрібно, щоб не тільки Макрон впав зі стула, але й щоб Мелоні опинилася під столом.
Учасників нової групи Орбана традиційно обʼєднують не тільки радикальні погляди, але й "нерадикальне" ставлення до Кремля. Однак бути відвертим другом Путіна зараз не так вже й модно на Заході, це факт. Проте факт і те, що все більше людей у політичному істеблішменті втомилися від довгої війни, не бачать реальних шансів її завершення й шукають "миротворців".
От таким миротворцем на європейському рівні й намагається бути Орбан. Угорському премʼєру, як ми розуміємо, зовсім не потрібно було, щоб президент України публічно погодився з його пропозиціями зупинення вогню. Йому потрібно було озвучити це в Києві, дати Зеленському можливість висловитися й далі продовжувати діалог з Москвою як парламентер: не випадково ж в день перебування Орбана у Києві міністр закордонних справ Угорщини Петер Сіярто зателефонував до Сергія Лаврова, а тепер до Москви відправився і сам Орбан (після великого вторгнення угорський премʼєр побував у російській столиці тільки один раз, на похороні колишнього радянського лідера Михайла Горбачова). Орбан бажає продемонструвати, що дорога до діалогу існує, що навіть на Заході є політики, які здатні до діалогу і з Москвою, і з Києвом, а за його спиною, між тим проглядаються дві тіні.
Перша – це тінь голови КНР Сі Цзіньпіна, який нещодавно був у Будапешті й міг обговорити з Орбаном їхнє – практично спільне – бачення конфлікту.
І друга – це тінь Дональда Трампа, до якого нещодавно літав сам Орбан. Західні лідери можуть не рахуватися з Орбаном, але вони не можуть не вважати на думку цих двох людей, тим більш якщо другий з них буде у листопаді обраний президентом США.
Так що вони розуміють, що Орбан висуває "мирні" пропозиції і формує нову європейську команду не тільки від свого імені, але й від імені тих, хто мріє про посилення "китайської" Європи й готовий будувати нові стосунки із Америкою Дональда Трампа – тим більш що у цьому випадку європейське – ну тобто орбанівське – посередництво між Трампом і Сі також може виявитися зовсім не зайвим.