Власть иссякла полностью: что же делать?
Читаю наши планы или победы, или мира, ни один из которых не подлежит исполнению, потому что они направлены наружу, к партнерам, а не к Украине.
Слушаю, как наш Верховный Главнокомандующий смело посылает врага на пресс-конференции вместо того, чтобы тихонько подготовить и нанести ему ощутимый удар.
Далее текст на языке оригинала
А тут ще фактичний ультиматум партнерам — "Не погодимося на будь-які гарантії безпеки, крім членства у НАТО!". Наче нам його, те членство, хтось пропонує.
Це все від безсилля та відсутності перспективних ідей. Це реакція особи, яка загнана у глухий кут та ще й гранично втомлена. І ротація командування у ЗСУ — лише зовнішнє, а не сутнісне. І я не певен, що Михайлу Драпатому вдасться швидко провести якісь зміни, що помітно покращать бойову роботу, навіть якщо такі задуми в нього є.
Ситуацію ускладнює, що оточення Дональда Трампа, судячи з відміни візиту до Штатів, не хоче мати неформальних стосунків з Андрієм Єрмаком, якого Володимир Зеленський вперто позиціонує як свою абсолютно довірену людину по всіх питаннях.
Це криза жанру, як кажуть у шоубізі. Наша влада втратила адекватність ситуації, яку мала на початку повномасштабного вторгнення. І саме тому нашому президентові тоді аплодували парламенти світу. А зараз помінялося майже все, окрім підходів української влади, де піар превалює над ефективністю, а вимоги до партнерів — над власною відповідальністю.
При цьому, наша влада вже іншою не стане, це фізично неможливо, як неможливо повернути минуле. З іншого боку, очільники країни категорично не готові на якесь серйозне оновлення, бо щиро вважають себе найкращими у світі. До того ж частина можновладців побоюється, що у нової влади до них будуть надто великі претензії. Тому ні виборів, ні заміни головних топ-менеджерів країни як результат усвідомлення катастрофічної ситуації не відбудеться.
Це можливо лише під зовнішнім тиском. Фактично, зовнішній вплив — єдиний робочий сценарій, хоча він буде останнім кроком у похованні суб’єктності України. Біда у тому, що українські висуванці Заходу ризикують виявитися таким ж неадекватними і дрібними за масштабом, як і попередники.
Тому якщо й перетворюватися на слухняних виконавців, то краще свідомо і відкрито, без імітації демократичних процесів. А просто самим запрошувати до Києва варягів на княжіння, це розумно і цілком вкладається у національну традицію, Інститут пам’яті підтвердить.