"Тискалка зламається!" Настя Приходько про суд з людьми Порошенка, проект і важливий момент в історії України
Співачка Анастасія Приходько – одна з небагатьох українських артисток, яка з початком Революції Гідності, а далі і війни на Донбасі розірвала всі стосунки з державою-агресором, не побоявшись втратити заробітки.
Вона нещадна до колег, які продовжують виправдовувати власне бажання заробити грошей в РФ тезами про "мистецтво поза політикою", бо надто добре знає, як російська "політика" вбиває українців на Донбасі. Вона після багатьох років життя у Москві повернулася додому і свідомо повністю перейшла на українську мову і в житті, і в творчості.
І цю нову, вже повністю українську творчість, дарує, у тому числі, бійцям на сході: Анастасія регулярно дає концерти на Донбасі. Часто – з благодійною метою.
А ще Анастасія Приходько судиться через відеоролик, в якому знялася і який, як вона спочатку думала, робився як соціальний, а врешті виявився рекламним на користь президента Петра Порошенка.
Про суд, війну, власну громадянську позицію, а також про те, чому вирішила створити громадсько-політичний рух під красномовною назвою "Вимагаю змін" Анастасія Приходько розповіла в інтерв’ю UAportal.
- Вже кілька місяців триває конфлікт між вами та представниками Адміністрації президента щодо відеоролика, в зйомках якого ви брали участь, не знаючи, що він буде не соціальним, а політичним. Справа вже дійшла до суду. Якісь подвижки наразі є?
- Ситуація дуже складна. За два дні до засідання – першого засідання по суті, бо два попередні були підготовчими – нам повідомили, що наш суддя, пан Козлов, раптово захворів. Тому засідання перенесли. Тепер же тяжко хворий суддя чомусь мусить покинути Україну, начебто для участі в якійсь конференції, на невизначений термін. Поки засідання перенесено на кінець жовтня. Чому саме на цей день – не знаю. Але ми сподіваємося, що 31 жовтня о 14 годині засідання таки відбудеться.
Мене це все дивує. Бо з міркувань політичної доцільності їм би, напевно, краще було би чимшвидше завершити цю історію. А вони натомість все більше її затягують. Не здивуюся, якщо засідання буде переноситися і далі.
- Як для себе пояснюєте, навіщо вашим опонентам затягувати вирішення конфлікту?
- Що завгодно може бути. Може, якісь політичні сили розглядають його з точки зору власного інтересу. Може, існують якісь домовленості, про які я не знаю… Я чітко знаю тільки одне: це моя війна. З січня-місяця, відколи я її веду, до мене надходила купа пропозицій підтримки від різних політичних сил, починаючи від того, аби їх представники з прапорами приходили постояти під суд. Але я пишаюся тим, що не маю стосунку до жодної політичної сили. У мене нема жодного інвестора чи спонсора. Я потребую підтримки – але потребую я її лише від простих людей.
І люди мене підтримують. Бо я захищаю не тільки свої, але й їхні права. Бо якщо таке трапилося зі мною – уявіть масштаби свавілля, з яким стикаються непублічні люди. Права людини – це ключова річ в усіх державах. Але розуміють їх скрізь по-різному.
На мене вже виходили представники кількох закордонних фірм, що готові надавати мені свої послуги, якщо справа дійде до Європейського суду з прав людини. І от американці розповідали історію, як їхня співвітчизниця, яка купила туш для вій і не отримала обіцяного в рекламі вражаючого об’єму, відсудила у компанії-виробника 800 тисяч доларів. Бо вважала себе обдуреною.
У нас над подібними претензіями хіба посміються. Скільки фото і відео є в інтернеті, де люди купують дитячий сік – а він вже запліснявів? І вони обмежуються постом про це у соцмережах. Просто тому, що зневірилися у можливості відстояти свої права в українських судах.
У мене є плюс: я публічна людина. Хоча і зі мною, хай зі скрипом, хай важко, але вони це роблять. От чому я піду до кінця. І не відмовлюся від своїх слів.
- Який результат цього судового процесу вас би задовольнив? ЗМІ повідомляли, що ви вимагаєте від опонентів виплатити вам півмільйона гривень…
- 524 тисячі гривень, які належать мені згідно українського законодавства. Таку суму вони мусять виплатити мені, як людині, чиї права інтелектуальної власності вони порушили. Все. Більше того, що належить мені за законом, я від них не вимагаю.
Але спершу треба виграти справу. Моральну компенсацію, до речі, ми вимагаємо у розмірі 1 гривні, та й ту, я дивлюся, їм складно з кишені дістати.
- І публічних вибачень?
- Про вибачення вже не йдеться. Ви ж бачите, як для панів Нищука, Цяпенка та Горковенка (міністр культури Євген Нищук, представник Адміністрації президента Володимир Горковенко та директор ТОВ "Медіа про комьюнікейшнс" Євгеній Цяпенко, які виступають відповідачами за позовом Анастасії Приходько – Uaportal) складно вибачитися. Очевидно, вважають, що просити вибачення у жінки для чоловіків принизливо.
Тим більше, що ще до розголосу ми з ними спілкувалися і пропонували: вони публічно вибачаються, а ми не йдемо до суду і не педалюємо цю справу. На жаль…
Читайте також:"Україна... Яка з росіянами воює!" Реакція комбата "Червня" на видачу Тимура Тумгоєва
- Ви дійсно заявляли, що хочете бачити в суді особисто президента Порошенка?
- Мої слова перекрутили. Я знаю, що Порошенко до суду не прийде у жодному разі. Але знаєте, якби я була президентом і мої підлеглі зробили би такий величезний косяк – а я вважаю, що це косяк – я би, напевно, запросила людину до себе, аби особисто перепросити за своїх працівників. Це було би по-людськи.
Але ми ж не розглядаємо можновладців у контексті людських мотивів – у них їх давно вже немає. Для них ці всі речі заступив бізнес, корупція, нажива… Але навіть з політичної точки зору це було би вірно. Інша справа, що мені це вже не потрібно. Я вже не йтиму на жодні розмови, на контакт – хіба тільки в присутності своїх адвокатів.
- Вірите в перемогу в українському суді? Чи все-таки припускаєте, що доведеться звертатися до ЄСПЛ?
- Думаю, доведеться. І це неминуче негативно позначиться на репутації ряда політиків чи можновладців. Справа вже є. Мене в моїй боротьбі підтримують дуже багато людей, починаючи від 8 окремого батальйону УДА "Аратта" і полку "Азов". Колись я поїхала підтримати бійців – а тепер бійці підтримують мене.
- Підтримка є. А тиск якийсь відчуваєте?
- Тискалка зламається! Нічого такого не відчуваю, бо просто не підпускаю до себе цього негативу.
Якщо чесно, навіть бачити не хочу отих всіх заяв, новин… Коли ця ситуація набула розголосу, а вже наступного ранку я бачу заяву Нищука журналістам, що він зі мною не говорив, бо не зміг додзвонитися – ну це край! Бо я маю десятихвилинну телефонну розмову, де міністр просить мене все це якось зам’яти.
Я дуже принципова людина. Я завжди – за правду. Хоча знаю, що через це мені буде складно. Але мене так з дитинства навчили: брехня все одно виявиться і не принесе тобі нічого, крім проблем. І я так і жила завжди – з розумінням, що побудувати щось можна тільки на правді. Що правда – то велика сила.
Читайте також: Україна сама виштовхує своїх людей окупанту в зуби - Олена Степова
- А які переконання спонукали вас створити громадсько-політичний рух "Вимагаю змін", який ви недавно презентували? Це самостійний проект?
- Ой, я зараз дуже багато чую, що ми – чийсь політичний проект, що хтось нас веде. От саме вам хочу сказати: поруч з нами нема жодного політика, який би вів нас під якісь вибори. Ми з добровольцями – самі. Нас вже багато – і стає все більше. Ми вже побували в Одесі, у Харкові, от зараз у нас – Хмельницький, Львів, місто Стрий, де ми будемо, зокрема, зустрічатися з представниками греко-католицької церкви…
Ми їздимо по країні, аби розповісти про нашу мету – об’єднати людей. Бо суспільство розірване. Люди зневірилися і більше не бачать тут свого майбутнього. За останні 5 років з України виїхали понад мільйон українців! Вдумайтеся тільки!
І якщо дати людям можливість об’єднатися, змінювати самим і вимагати змін від влади, рухатися вперед – от тоді почне будуватися держава.
Саме цій меті я віддаю найдорожче, що у мене є – свою репутацію, яку я будувала 11 років свого творчого життя.
Чому заснувався рух? Бо я зараз вимушена судитися з представниками влади паном Нищуком та паном Горковенко. І у цій боротьбі за права людини мене підтримують люди. А це і є громадсько-політичний рух.
Те саме стосується військових, зокрема, добровольців. Вони боронять нашу державу, тому вони теж відповідають за політику в нашій державі.
І мене дуже тішить, коли нам закидають, що хтось наш рух фінансує. Ні. Якщо ви зі своїми мільйонами не можете об’єднати людей, це не означає, що ми не можемо зробити цього своєю любов’ю і своїми принципами. Для цього гроші не потрібні.
- Фінансування якими конкретно політичними силами вам приписують?
- Поки є запитання тільки – хто ми, з ким ми? У людей не вкладається в головах, що можна щось робити, не маючи подібної "підтримки". А я точно знаю, що можливо. Тому я така впевнена, бо не маю якось пастуха, який буде мене, як вівцю, ганяти, куди йому треба і розповідати, що мені треба робити.
Я відповідаю тільки за свої вчинки. І тому можу робити те, що хочу, так, як хочу і як я це бачу.
- Ви все життя займалися творчістю. І раптом – громадсько-політичний рух. Довго рішення визрівало?
- Я - перший артист в Україні, який вийшов на сцену Майдану, не боячись нічого. При владі ще був Янукович. І коли я 14 грудня підтримала людей, в РФ і на їхньому Першому каналі про це дуже швидко дізналися. Мені тоді казали: ти що, не розумієш, що втратиш все? А мені було байдуже. Бо я бачила людей там. Самих. Звісно, на Майдані була Руслана, були всі. Але в кризові моменти, як, наприклад, в ніч побиття студентів, більшість з них кудись зникала. Ми всі це знаємо.
І коли я вийшла на сцену Майдану, зрозуміла, що шляху назад немає. Що я не зможу після цього, наче нічого й не трапилося, продовжувати працювати в Росії.
У мене була моя пряма і чітка лінія, по якій я йду. Я першою поїхала на фронт. Першою побувала у звільнених містах – у Сєвєродонецьку, Краматорську, Лисичанську, Слов’янську, Попасній, коли стояли "Гради". Я пам’ятаю, як ми слухали канонаду у готелі в Сєвєродонецьку, коли його тільки звільнили. Пам’ятаю ніч, проведену у холі цього готелю. Я знала, що там раніше жили Гіві і Моторола, але не знала, в якому саме номері вони зупинялися – тому мені було гидко навіть заходити в ті номери. Половину ночі я простояла, як вартовий на чатах, далі присіла і чекала ранку вже сидячи…
Я їздила в тури по Італії, по Америці – і понад 50 тисяч доларів, зароблених там, віддала для добровольців, для переселенців, для дітей, для хірургів… От чому мене так обурило, що моє ім’я взяли і використали – та ще й хто?..
Той шлях, який я пройшла за ці 5 років, викликав у людей довіру. Вони постійно кажуть, пишуть про те, що довіряють мені, що я єдина така залишилась. І усвідомлення, що мені аж так вірять – воно дуже сильно зобов’язує.
Читайте також: "На забій!" Бійця АТО Тимура Тумгоєва видали Росії. Реакція його командира
- А не виснажує?
- Якщо говорити про втому – вона за цей час накопичилася дуже велика. Але ж є люди, які стомилися набагато більше, ніж я. Військові, які вже стільки часу стримують навалу зі сходу. Матері, які поховали своїх дітей… Вони мені вірять. І це для мене дуже важливо. Я зрозуміла, що можу всіх цих людей об’єднати. Ось як з’явилося рішення створити рух "Вимагаю змін".
- Чому така назва?
- У мене є однойменна пісня. Розумієте, у народу є дуже багато вимог до держави. Але я хочу чітко сформулювати 10 вимог до влади, до людей. Це не буде щось на кшталт "піднімемо зарплати і пенсії". Це смішно! Хай з такими гаслами носяться популісти, які обіцяють це зробити з 1991 року.
Мене турбують важливіші питання. Я розумію, що гроші – це важливо. Але я так само розумію, що їх не буде, якщо ми покроково не створимо умови для росту достатку людей. Ти не підкориш Еверест, якщо спершу не зійдеш на Говерлу. Поступово, крок за кроком – тоді все зможемо.
Головне, що у мене є – це люди, які мені довіряють. І я розумію, що, напевно, ця боротьба буде вже головною для мене.
- Навіть головнішою за творчість?
- Якщо вже говорити про творчість, то коли у 2015 році почалося нарешті формування української культури, коли започаткували квотування на українському радіо, я з подивом почула, що різко стала "неформатом" зі своєю українською музикою. Мені сказали: от ви почали співати українською, перейшли на зовсім іншу музику – і ви ніби починаєте з самого початку. Виявилося, що все моє попереднє життя нічого тепер не значить. Бо тепер я в Україні, а раніше мене розцінювали як російського артиста. Що і не дивно, бо дуже багато років, аж до 2013-го, я жила у Москві.
От таку "підтримку" я отримала на батьківщині. Але нічого страшного. Я можу і спочатку. Зараз пишу новий альбом, де всі пісні будуть українською мовою. Найближчим часом вийде відео на пісню "Саме той", а за ним – і кліп на "Вимагаю змін". Я буду робити свою справу попри все. Бо зміни – вони ніколи не даються легко. Треба йти – значить буду йти. А що ще залишається робити? Заради людей, заради України.
Тим більше, враховуючи, що все більше артистів зараз вже відходять від розмов про війну, від розмов про політику…
- Чому? Повертається оце "митець має займатися творчістю, а не політикою"?
- Ой… Мій улюблений співак – то Віталій Козловський. Людина просто косяк за косяком робить кожного дня, починаючи від мене і закінчуючи поїздкою до Москви на 9 травня (то взагалі дно було).
А якщо серйозно – це відчувається, коли все менше і менше поруч лишається тих, хто вчора стояв плечем до плеча з тобою. Дуже мало лишається… В тому ж шоу-бізнесі про мене вже починають говорити: та вона дуже заполітизована, вона дуже занурилась у війну… А в чому я заполітизована? В тому, що говорю про те, що турбує моїх прихильників, яких на кожен концерт приходить від тисячі до десятків тисяч? Я проїхала леь не всю лінію фронту, бачила очі тих хлопців, які боронять зараз нашу державу, бачу зведення, які кричать нам про те, що кожного дня на фронті – поранені і загиблі – і я маю про це мовчати? Я не можу підтримати хлопців – натомість краще виспівувати "Замєло дорогу снєгом, за рєкою – ні души"?
Так це неможливо, коли в державі іде війна. Ми не маємо права мовчати! Але, на жаль, більшість моїх колег так і не зрозуміли, що артисти, музиканти, письменники, публічні люди загалом – то рупор, до якого будуть дослухатися.
Читайте також: Хотів би почути з вуст нового президента Росії: українці, пробачте нас! - Мохненко
- В Росії цим дуже активно користуються. Чого варте було тільки підписане діячами культури звернення на підтримку всіх дій Путіна по відношенню до України…
- Так. Я розумію, що гроші там обертаються зовсім інші. Я сама в Росії заробляла разів у 15 більше, ніж заробляю в Україні зараз. Але я від самого початку усвідомлювала, що, роблячи те, що я зробила, ставлю величезний хрест на РФ, яку я об’їхала від Москви до Усурійська. Ніколи не тряслася над грішми. Бо їх завжди можна заробити. Розумна людина завжди знайде, чим їй зайнятися.
А от якщо у мене не буде держави – що тоді? Де я буду жити? Поїду в Іспанію чи Італію, подамся там у гувернантки? Ким виростуть мої діти? Що буде з могилами моїх предків? Що взагалі буде з історією мого життя, яку я вибудовувала 31 рік?!
Я хочу бути тут. Мені тут спокійно. Це моя земля. Я знаю тут людей, знаю менталітет. Знаю, що тут я можу купити 15 соток землі, посадити картопельку, морквинку, цибулинку – і у мене вже буде що їсти. Я знаю, як це все робиться, бо до 10 років мене виховував дідусь у селі. Я знаю, як доїти корову. Я знаю, яке на смак козяче молоко. Не люблю його дуже, але я це все знаю!
Тому мені важливо, де я буду жити.
А якщо хлопці на фронті зараз скажуть: та ну його все!.. Що буде тоді?
На Азовському морі є хвилювання зараз? Є, і дуже велике. Але це замовчують. Під Черніговом стоять танки? Стоять. Зараз хочуть зробити базу ЗСУ під Бердянськом – і хай роблять швидше, бо буде як з Кримом і звідти їм відкриється шлях на Запоріжжя і далі, далі… А в Одесі зараз Медведчук зі своєю партією як активізувався? Я не маю вже сумнівів, що перед виборами там будуть серйозні хвилювання.
І я не розумію, чому люди про це не задумуються. От чому?
- Напевно, тому, що більшість живе одним днем.
- То це ж дуже страшно! От у мене, наприклад, двоє дітей. І кожного ранку я прокидаюся з думкою: а що буде з ними? Я розумію, що ризикую життям, коли їжджу на фронт. Але я роблю це, аби мої діти зростали, знаючи, хто вони є. Якого роду-племені. Бо що буде з ними, якщо вони цього не знатимуть? Кожна держава будується на історії, на храмах, на культурі. І коли після Голодомору 1932-33 у спустілі українські села і міста почали масово заселяти росіян – що ми отримали? Бачимо сьогодні у Донецьку, у Луганську. От і все.
Зараз ми живемо у найважливіший момент у нашій історії. Ми маємо зробити все, аби зберегти свою землю, не віддати її ворогу. І якщо ми будемо потужні, об’єднані – ми це зможемо.
Я розумію: у кожного – своя втома. Мені теж часом хочеться плюнути на все, зачинитися десь на горищі – і не виходити. Але я розумію: якщо я це зроблю – зневіриться купа інших людей. А цього допустити не можна. Мусимо брати приклад з наших хлопців, які стоять на сході вже 5-ий рік. А добровольці – то й взагалі не міняються.
От чому ми будемо стояти до кінця – попри втому. Бо це головне – державність, Україна, мої діти та моя історія.
Продовження інтерв’ю з Анастасією Приходько читайте на UAportal найближчим часом