Велика шахова партія Дональда Трампа: яку роль у протистоянні США та Китаю гратиме Україна
За перший тиждень після інавгурації президент США Дональд Трамп зробив низку заяв, які лише підтверджують, що його основною метою є не стільки встановлення миру в Україні, як велика економічна війна з Китаєм і значне скорочення впливу Піднебесної. Але й Україна у цій стратегії Трампа не лише відіграватиме важливу роль, а, як не дивно, й впливатиме на успішність її реалізації.
Докладніше про це у матеріалі спільного проєкту OBOZ.UA та групи "Інформаційний спротив".
Заяви Трампа ще до інавгурації багатьох неабияк схвилювали. Йдеться про реакцію Данії на слова щодо Гренландії та намір 47-го президента США встановити контроль над Панамським каналом. Усе це якось не в'яжеться з прийнятою в цивілізованому світі системою непорушності кордонів та невтручання у внутрішні справи інших країн, що бере початок від Вестфальської системи світоустрою (вона встановилася після 30-річної війни у Європі 1618-1648 рр.). Ось тільки у цю систему міжнародних відносин не вписувалося таке поняття, як гегемонія та її інтереси.
Теми, які порушував до інавгурації Трамп, чітко вказували на те, чого варто очікувати від майбутнього президента, – це конфронтація з Китаєм, із його інтересами та цілями щодо світової експансії. І якщо у Копенгагені та Панамі заяви Дональда Трампа створили хвилю невдоволення та настороженості, то у Пекіні був ефект стриманого конвульсивного тику рівня інсульту. І ось чому.
Великі китайські амбіції
Ні для кого не секрет, що Китай вважає себе майбутнім світовим гегемоном, і саме цієї ролі він прагне на всіх парах із 1990-х років. Поступальний внутрішній розвиток допомагає йому у цьому питанні, але насамперед в економічному аспекті, потім – культурному. Говорити про силові методи домінування можна лише у гібридних формах, наприклад, про створення прокитайських політичних сил у регіонах, які Пекін вважає історично своїми територіями.
Крім того, Пекін у своїй політиці ніколи не віддавав перевагу відвертому, примітивному експансіонізму, а завжди діяв за принципами конфуціанства – розміреного, послідовного просування своїх інтересів заздалегідь розпланованим шляхом.
Будучи країною із досить великими запасами природних ресурсів, Китай їх дуже дбайливо витрачає, намагаючись максимально вигідно для себе використовувати потенціал постачальників.
Наприклад, у далекому 2016 році на території КНР було видобуто 7,9 млрд кубометрів сланцевого газу, що на той момент було на 76% більше за показник 2015 року. При тому, що саме того року в Китаї почали добувати сланцевий газ у промислових обсягах.
Згідно з георозвідкою, запаси сланцевого газу в КНР становлять 21,8 трлн кубометрів, а передбачувані перевищують 30 трлн кубометрів, що робить Китай абсолютним лідером із запасів сланцевого газу в майбутньому! І це при тому, що щорічні потреби КНР у газі становлять 250 млрд кубів із середньостатистичним зростанням 10%, із яких понад 150-170 млрд добуває сама Піднебесна, а решта – це імпорт.
Проте Китай заощаджує свої надра й максимально використовує сторонні, ресурсні придатки. Насамперед, звичайно ж, Росію, але дуже важливою метою для Пекіна завжди була можливість виходу в Арктику, багату на природні, але важкодоступні поклади.
Китай не є арктичною країною і не входить до Арктичної ради як повноправний член. Він лише спостерігач. Але його мета – отримати гібридний вихід у цей регіон – і таким ключем для нього стала Гренландія.
В останні роки Китай форсував інвестиції в Гренландію, зайнявши важливе місце в економіці цієї самоврядної території, що номінально контролюється Данією. Прикладом економічного поглинання Гренландії може стати хоча б те, що 15 березня 2013 року офіційний представник МЗС КНР Хуа Чуньїн змушений був зробити офіційну заяву для ЗМІ про те, що обговорення масштабних та небезпечних інвестицій Китаю у Гренландії "вийшло далеко за межі реальності". Повторюся – це був 2013 рік.
Напевно, останньою краплею для Дональда Трампа стало те, що Китай спробував викупити в уряду Гренландії закриту військову базу Туле, яка десятиліттями була основною для армії США на цій території. А тому позиція Дональда Трампа щодо недопущення Китаю до Гренландії може виходити за межі Вестфальської міжнародної системи, але при цьому має всі підстави для того, щоб реалізовуватися у межах цієї самої системи, яка передбачає непорушність безпеки та інтересів кожної суверенної території, але не враховувала права й інтереси гегемоній.
Парадокс? Так, столітній парадокс. І це ми ще не говорили про Панамський канал.
Панамський канал – стратегічно важливий для США логістичний вузол, який значно скорочує шлях від східного до західного узбережжя штатів і не тільки. Причому той, хто добре вивчав світову історію, має добре знати, хто вклав кошти у будівництво каналу, брав безпосередню участь у його плануванні й був співвласником до 1999 року.
Сьогодні Панамський канал, ключова для США артерія між двома океанами, поглинається китайськими інвестиціями. Пекін не шкодує коштів для того, щоб скуповувати панамські порти, і з п'яти найбільших два вже під контролем саме китайських компаній. Чи можуть США собі дозволити, щоб КНР встановила контроль за життєво важливим переходом? Ні. Адже це стосується виживання гегемонії.
І якщо з усім вищевикладеним ми начебто розібралися і бачимо підстави для заяв Дональда Трампа, а особливо далекозорі можуть навіть розглянути його майбутні дії, то постає питання: а в чому роль України?
Роль України
Хоч би як це дивно звучало, але саме залежно від того, як складатиметься політика Дональда Трампа щодо України, залежатиме й те, наскільки успішно він вибудовуватиме свою антикитайську позицію. Особливо з огляду на те, що Росія на сьогодні тотально економічно залежить від Піднебесної.
Річ у тому, що Росія – це яскравий приклад того, як велика й ресурсно забезпечена країна може за три роки скотитися до рівня світового ізгоя – з армією, що мало чим відрізняється за потенціалом від ХАМАС, "Талібану" або "Хезболли". І цей приклад вивчає Китай, який протягом довгих десятиліть не мав досвіду реальних, масштабних військових операцій, а займався в основному суто накопиченням потенціалу.
Приклад Росії показав, що навіть кількісна перевага не може забезпечити незаперечної перемоги, коли противник краще готовий до відбиття загроз і має достатній досвід у цих питаннях. І чим довше тягнеться протистояння, що не дає у результаті суттєвого ККД, тим більші фінансові, ресурсні витрати, що приводить країну до вразливого стану.
Росія на третій рік війни опинилася на межі своїх військових та економічних можливостей. І Китай мало чим відрізняється від неї, адже це тільки напоказ він сильна економіка, а насправді – велика мильна бульбашка, яка майже луснула у 2019 році, коли Дональд Трамп довів до піка економічне протистояння з Пекіном, але Піднебесну врятували перевибори.
Й Україна якраз може стати для Китаю як рятувальним колом, так і тазом із цементом, який утягне його на дно озера Мічиган...
Рятувальне коло?
Дональд Трамп у будь-якому разі почне економічну війну 2.0 проти Китаю, і лише від Пекіна залежатиме, наскільки вона буде для нього руйнівною. І 47-й президент США вже натякає КНР, що саме може пом'якшити її долю – вплив на Росію у питаннях України. З урахуванням впливу Китаю на РФ і тотальну залежність Москви від Пекіна приховувати рівень цього впливу не варто.
Пекіну потрібно зрозуміти важливу річ: уся ця далекосхідна політика, заснована на натяках, символах та іншій традиціоналістиці, Дональду Трампу чужа. Він розуміє пряме, незавуальоване мовлення і любить усе швидко й бажано зараз. Прямий текст, пряме мовлення, прямі дії.
Тому сказані ним недавно слова на адресу Китаю про можливість Пекіна вплинути на позицію Москви – це натяк на можливі поступки у майбутній великій економічній конфронтації гегемонів. Наприклад, США візьмуть під протекторат не всю Гренландію, а погодяться відродити базу Туле – за збереження обмеженого доступу інвесторів з Китаю на цю територію.
Дуже важливим натяком для Китаю стала і заява Дональда Трампа про те, що він має намір вводити проти Росії нищівні санкції, а також обвалити ринок нафти. Це все вигідно Китаю, адже ці дії поставлять РФ у ще більшу залежність від КНР. Незалежно від того, що радитимуть і – навіть більше – на чому наполягатимуть у Пекіні. Тотальна залежність РФ від КНР через масштабні обмеження недоімперії – хіба це не те, про що міг мріяти Пекін і чого він досягне руками США?
Журавель у руках у вигляді Росії, щонайменше по західному берегу Байкалу, чи синиця у вигляді Гренландії? Вибір короткострокової історичної перспективи.
При цьому Китаю варто якнайшвидше схвалювати рішення, адже Шанхайська біржа – це не віковий непохитний бастіон, а колос на глиняних ногах, який дуже скоро може почати хитатися. І тоді – таз із цементом, який невідворотно тягне на дно озера Мічиган.
Але цей таз із цементом, своєю чергою, може спровокувати й велику війну, від ступеня каталізації якої також залежатиме те, як вирішиться українська проблематика.
Злий дракон
Але не варто виключати й варіанти, коли Китай прийме виклик США. Пекін відкине всі пропозиції Вашингтона й займе оборонну позицію – принаймні спочатку.
У міру погіршення економічного клімату буде поставлена під загрозу довгострокова економічна експансія КНР у світі. Іншими словами, США можуть протягом року-двох повністю поламати довгострокові плани Пекіна, засновані на конфуціанській системі дій. І чим буде менше надій для Піднебесної досягти цілей економічними та культурними шляхами, тим більше зростатиме мілітаристський чинник.
Насамперед КНР може відмовитися від планів політичного поглинання Тайваню та перейти від гібридної форми, підтримки Блакитної коаліції, до прямої інтервенції. Мало хто знає, що на Тайвані серйозне китайське лобі й підтримка Пекіна досить небезпечно висока. Тому будь-яка десантна операція НВАК може бути підтримана місцевим населенням та окремо взятими військовими, які відчувають слабкість до материкового родича.
Не менш агресивні дії можуть бути здійснені й проти Філіппін та інших країн у регіоні, які китайська пропаганда нав'язливо називає своїми історичними територіями.
Розлючений економічним занепадом та відстрочкою відновлення економічного домінування китайський дракон може перейти в наступ. І навіть сумний досвід Росії, яка виснажила свої ресурси за три роки війни, не стане йому наукою. Особливо якщо Вашингтон припуститься головної помилки у своїх майбутніх діях – намагатиметься встановити мир в Україні на умовах Росії, тобто з урахуванням захоплених РОВ територій.
Такі дії тільки переконають Пекін у тому, що будь-яке захоплення чужих територій можна буде узаконити на базі якихось мирних угод, головне – витримати достатній строк, щоб у сторони, що опиралася, вичерпалися ресурси, або у країн, що підтримують опір, закінчилося терпіння чекати перемоги. А у Китаю ресурсу для затяжної війни в режимі м'ясорубки набагато більше, ніж у Росії, отже загрози такого результату для багатьох сусідніх країн КНР значно більші.
Саме тому Вашингтон не повинен допустити обмеження позицій України в будь-якому переговорному процесі з Росією. Адже в такому разі це буде не лише загроза для Європи через деякий час, за який РОВ зміцніють, а й стане серйозною проблемою для самих США у зоні їхніх інтересів і навіть більше – відповідальності.
Адже одна справа – зробити все, щоб за тебе хтось переміг у війні, не допустивши куди більш кровопролитну, інша – не зробити нічого й у результаті самому опинитися у кривавому басейні, що вирує.
Висновки
Для Дональда Трампа основною битвою його останньої каденції буде економічна битва з Китаєм. Усі дії 47-го президента США будуть зав'язані саме на протистоянні з Піднебесною та скороченні впливу Пекіна у світі: як мінімум на найближче десятиліття, як максимум – на кілька декад наперед. І це справді дії, які відповідають головному девізу Трампа – зробити Америку знову великою.
І Україна в цьому плані не має головної ролі, але є невіддільною частиною. І лише з урахуванням інтересів саме України чинний президент США зможе досягти поставленої мети.
В іншому разі він залишить по собі не велику Америку, а "криваву м'ясорубку" світового масштабу, в яку США будуть втягнуті не побічно, а вже безпосередньо.