Фаворит Трампа: чому Маск отримав безпрецендентні привілеї
Поява Ілона Маска на обкладинці популярного часопису "Тime" – та ще й у кріслі, яке підозріло нагадує президентське – знову нагадує нам про появу в новообраного очільника Сполучених Штатів справжнього фаворита, який отримав безпрецедентний доступ до державних справ і має неабиякий особистий вплив на Дональда Трампа.
Це могло б здатися цілком нормальним у тій системі влади, яку вибудовує новий американський президент, якби ми з вами не памʼятали, що у "першого" Трампа ніяких фаворитів не було, навіть не намічалося. Зараз спостерігачі намагаються зрозуміти, чи протримається "броманс" американського президента із найбагатшою людиною світу до закінчення терміну президентських повноважень Трампа, чи двоє амбіційних чоловіків побʼють горщики задовго до цього. Намагаються усвідомити, що все ж таки насправді повʼязує Трампа і Маска – гроші чи все ж таки спільна ідеологія та зацікавленість у її спільній реалізації, у правоконсервативній революції, у "марші на Вашингтон" за взірцем давнього кумира європейських ультраправих Беніто Муссоліні. Але найважливішим все ж таки є пошук відповіді на питання, чому взагалі виникла постать фаворита.
Фаворитизм – ознака не стільки республік, скільки монархій, до того ж неконституційних. Там, де монарх виявляється непідготовленим до правління або просто не бажає займатися державними справами, поруч із ним обовʼязково зʼявляється фаворит. Вся історія середньовіччя – історія фаворитів з поправкою на те, що як тільки монарх стає ефективним, фаворити йому стають не потрібними, а поруч із ним зʼявляються цілком звичайні радники й міністри. Для тих, хто ще не забув романтичних пригод героїв Дюма, нагадаю, що все правління Людовика ХІІІ пройшло в тіні фаворитів – спочатку ненависний коханець матері Кончіно Кончіні, вбитий за наказом монарха, потім новий фаворит королеви-матері Марії Медічі кардинал Рішельє, якого монарх уже ніколи не позбудеться, після смерті Рішельє – кардинал Мазаріні, який "перейшов" до нової королеви-матері Анни Австрійської та її сина Людовика ХІV. І знову – Мазаріні, заарештований д’Артаньяном Фуке, Кольбер… Але коли монарх відчуває смак до державних справ, він відкидає модель фаворитизму. Навіть могутній Кольбер з часом перетворюється на головного, але все ж таки міністра, а не фаворита, якого король використовує радше як громовідвід національного гніву, ніж як співправителя. І після смерті Кольбера постатей такого калібру поруч з Людовиком вже не зʼявляється просто тому, що монарх хоче не лише царювати, а й правити. Тому, хто хоче правити, а не царювати, жодні фаворити просто не потрібні.
Тому поява фаворита у республіці – ознака насамперед тяжіння до царювання, а не до правління, ознака непевності в собі й у власних силах, можливо навіть фізичних. Так, на перший погляд ми бачимо "того самого" Трампа, який майстерно конструює світовий хаос, виступає з безконечними контроверсійними заявами, які спростовуються навіть його найближчими співробітниками, намагається бути головним у новинах 24 години з 24-х. Але присутність Маска демонструє, що такий період надактивності – просто за логікою віку Трампа й того, чим він насправді бажав би займатися – може не продовжуватися довго, що Трамп шукає того, на кого він міг би перекласти тягар практичних справ і при цьому не сприймався б як конкурент і навіть ймовірний спадкоємець. Коли Трамп нагадав, що Маск не може бути президентом просто тому, що не народився у Сполучених Штатах, це практично те ж саме, що будь-який Людовик міг би сказати про будь-якого Рішельє чи Мазаріні – так, всемогутній, але не може бути королем Франції, бо просто не з нащадків Генріха ІV. І повністю залежить від нашої милості, скільки б там грошей у нього не було. Тому я не виключаю, що якщо політична карʼєра Маска швидко закінчиться, поруч із президентом зʼявиться інший фаворит – менш епатажний, проте більш надійний.
Й у можливості такого розвитку подій мене переконує не стільки історія монархічної Франції, скільки історія майже монархічної України. Несподівано для багатьох обраний її президентом Володимир Зеленський, як і слід було очікувати, розраховував на монархічну модель, якої не було у його попередників, налаштованих саме правити, а не царювати. Але правити без відповідного політичного досвіду й "смаку" до поточної політики не так вже й просто – і, найголовніше, неймовірно нудно. Так поруч із шостим президентом зʼявляється вірний Андрій Богдан, якому довелося розділити долю Кончіно Кончіні. Нашого Кончіні, звісно, не застрелили, але відправили у таке глибоке політичне забуття, що про його існування сьогодні памʼятає хіба що сам Богдан. Проте поруч із Зеленським миттєво зʼявився його Рішельє, якого президент не зможе й не захоче позбутися до самого фіналу своєї політичної карʼєри. Хіба що вимога позбутися буде категоричним бажанням іншого прихильника моделі фаворитизму – хоча й це не застрахує нас від третього фаворита. Але ж річ не у фаворитах, а в республіканських монархах.
Чи, якщо бути точним, – у феномені тих, хто бореться за владу заради царювання, а не правління. А це у республіках дійсно буває не так часто – бо кожний, хто бореться за владу, намагається власноруч використовувати можливості управління. Не Маск чи Єрмак, а саме Трамп чи Зеленський – це винятки з правил, але такі винятки нерідко так кардинально змінюють державний організм, що після їх відходу потрібні роки, якщо не десятиріччя, щоб держава оговталася і повернулася до нудної і надійної норми.