Держпром стоїть і буде стояти, як і незламний, нескорений Харків!
Сто років тому Харків стрімко позбувався свого сільського обличчя: хат-мазанок, слобідок, заводських бараків. Місто розповзалось, адже до нього приєднували села, які мостилися впритул. Згодом його охрестили столицею. Але де хмарочоси? Титани мости? Резиденції? Пафос та помпезність? Отож вирішили зводити велетень для главків, трестів, управлінь. Будинок, який мав підкреслити статус радянської людини. Будинок-гору.
Спершу оголосили конкурс, на який було подано дев’ятнадцять проектів. Перемогла група ленінградських архітекторів зі своєю ідеєю "Непроханий гість", тож у листопаді 1925 року розпочалося будівництво комплексу хмарочосів, що нагадувало літеру "Н". Задачу поставили не з простих. Копали вручну, вивозили возами, бо не вистачало вантажівок. Зводили професіонали та аматори, зокрема студенти ремісничих училищ. Бувало, працювали в три зміни до п'ятнадцять тисяч осіб. Незабаром докопали до гігантських бивнів, і хтось із селян-будівників заволав: "Та це ж роги диявола!" Усі, як по команді, покидали лопати-кирки й ринулися навтьоки. Кажуть, сам Дзержинський приїхав умовляти не полишати справи, бо кістки виявились не диявольськими, а мамонтовими.
Зі сторони це нагадувало мурашник чи Ноїв ковчег. Куди не кинь оком – спритні руки, спини, ноші, візки, дробарки. Дійством милувався і простий люд, і подорожній Маяковський. Поет на прізвисько "Щенок" вразився не лише масштабом, а й тим, що харків’яни розмовляли українською. З цього приводу згодом написав: "Однажды, забросив в гостиницу хлам, забыл где я ночую. Я адрес по-русски спросил у хохла. Хохол отвечал: "Не чую".
До ідеї підійшли хитро, фасад спрямували на схід, щоб сонце просвічувало наскрізь: от тобі й додатковий об’єм та простір. Споруда мала прославляти ідею комунізму, тож до переїзду готувалися Раднарком, Держторг, Зовнішторг, Держплан, "Південсталь", "Хімвугілля", "Металосиндикат", "Цукротрест". Для таких серйозних людей все мало бути простим та зручним, як прямокутник, коло, квадрат. Жодних тобі прикрас та цяцьок, типу троянд, амфор, жіночих грудей та грон винограду. Кабінети однаковісінькі, хоч для секретарки, хоч для директора Промбанку. Тринадцять поверхів та дванадцять ліфтів. Дев’ять вестибюлів, дві зали для засідань: одна з яких на тисячу осіб. Їдальня, технічна бібліотека, власна телефонна станція, радіостанція, поштово-телеграфна контора. Медпункт, перукарня, готель. Майстерня з ремонту годинників. Чим вам не Нью-Йорк? В основі – чистий залізобетон та нечуваний метод "плавучої опалубки". Дубові двері та мідні ручки (у сальмонели та кишкової палички жодного шансу). Хіміки спеціально для Держпрому розробили штукатурку, яка виблискувала на сонці й додавала святковості. У неї змізкували всипати слюду. Попіклувалися про працівників, бо в трамвай усі не помістяться, тож відкрили веломотокіоск. Крім того – театральну касу. У ній, не відриваючись від служби, можна було придбати квиток у "Березіль" на "Народного Малахія".
Непомітно сплило три роки. За цей час у Москві застрелився Єсенін, у Лондоні вийшла книга про Вінні-Пуха, а в Америці народився Мікі Маус. Нарешті 1 листопада 1928 року газета "Комсомолець України" проголосила, що "Залізобетонне серце починає битися". За тиждень у Берліні Ремарк представив свій роман "На західному фронті без змін".
Далі сталося чимало всього. Микола Хвильовий назвав споруду "Грандіозною грандіозою", про велетня написали Анрі Барбюс та Олесь Гончар. У робочому кабінеті застрелився нарком освіти Микола Скрипник. Під час другої світової в будівлі іржали коні та вибрикували мавпи, а нацисти відступаючи наскладали мін. Тепер звірствують рашисти, та Держпром стоїть і буде стояти, як і незламний, нескорений Харків!
Слава Україні! Слава Героям!
Смерть ворогам!