"Надзвичайно важливо, щоб Україна жила несинхронно з Росією". Інтерв'ю з В'ятровичем

На які зміни у святковому календарі варто очікувати українцям? Хто в нашій державі найпалкіше відстоює свято 8 березня?

У чому причини напруження у стосунках між Україною та Угорщиною, до яких наслідків це напруження може призвести і чи можливо його зняти?

Чи можна порівнювати сьогодення з подіями початку 20 сторіччя, а також чи загрожує нам втрата державності?

Про це у продовженні інтерв’ю UAportal розповів історик, директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович.

- Інститут національної пам’яті давно працює над змінами у календарі державних свят. Підкажіть, то чого ж чекати українцям?

- Це ще один з недороблених нами проектів. Недороблених не з нашої вини. Ми вважаємо надзвичайно важливим, ба, навіть необхідним, щоб Україна все-таки жила не синхронно з державою-агресором. І дуже добре, що вже починають з’являтися якісь саме українські свята. Дуже добре, що ми поступово впроваджуємо власний календар.

Але ми переконані, що для ефективного завершення цієї роботи потрібно було би підходити до її реалізації системно. Саме таку нову систему нового календаря державних та інших свят пропонував наш законопроект.

На жаль, цей законопроект поки що не ухвалений. На жаль, його ще навіть не розглянули на засіданні уряду - через зауваження і незгоду з цим законопроектом Міністерства культури. Але ми переконані, що зможемо знайти підтримку у народних депутатів. І якщо нам не вдасться таки переконати Мінкульт, ми будемо подавати його як депутатський проект.

Повторюся: ми вважаємо ухвалення нового календаря свят і пам’ятних дат вкрай необхідним, бо це, власне, ще один аспект, ще один рівень декомунізації.

- А що саме не влаштувало Мінкульт у ваших пропозиціях?

- Дискусії стосувалися навіть окремих речей, таких як скасування 8 березня як вихідного дня, перенесення вихідного з 9 на 8 травня. На думку Міністерства культури такого роду пропозиції можуть викликати певне суспільне незадоволення. Ми з цим не згодні. Ми вважаємо, що це суспільно важливі речі. Більше того, ми бачили, що побоювання, які висловлювали деякі політики чи аналітики навіть, що декомунізація буде не сприйнята в українському суспільстві, виявилися надто перебільшеними. І декомунізація пройшла активно і ефективно. Тож я переконаний, що так само можна вирішити питання і з календарем державних свят.

- А як гадаєте, наскільки великі шанси, що це вдасться зробити хоча би до кінця року?

- Я не знаю, чи це вдасться зробити до кінця року. Але переконаний, що це вдасться зробити ще з цим парламентом.

- А якісь, окрім вказаних в пропонованому календарі, є ще зміни, які би ви хотіли ініціювати? Чи наразі це все?

- Наразі це все, якщо говорити про календар. Але треба розуміти, що у нашому законопроекті, окрім зміни формату різного роду свят, важливим елементом є також намагання якось упорядкувати, хто які свята в Україні взагалі встановлює. Бо є свята та меморіальні дні, які входять до компетенції президента, є ті, за які відповідає уряд, є ті, що встановлюються Верховною Радою… Ми пропонуємо все це впорядкувати. Бо у цій сфері у нас теж панує до певної міри хаос і невпорядкованість.

Читайте також: Вибухи в Ічні вкладаються в рамки третього напряму плану Росії - Юрій Карін

- Маю ще запитання стосовно наших стосунків з Угорщиною. Не перший рік час від часу спостерігається певне напруження у наших стосунках. То угорські можновладці якусь обурливу заяву зроблять. То паспорти з-під поли українським громадянам роздають. То вказують, які нам закони приймати, а які – ні... Як гадаєте, можна цю напруженість зняти, конфлікт цей вирішити якось? Якщо можна - то як?

- Я не думаю, що мова тут іде про якийсь конфлікт. Мова йде про відверті антиукраїнські кроки саме з угорського боку. І бажання Угорщини розглядати частину української суверенної території як якийсь особливий регіон її впливу. Спроби створення якогось "Міністерства у справах Закарпаття", роздача паспортів - це все кроки, які чітко спрямовані на підрив українського суверенітету на українській території.

Більше того, для українців такі спроби є дуже болючими, бо вони аж надто нагадують те, що робила Росія в Криму.

Тож очевидно, що угорська держава, угорські політики мають зрозуміти, що вони мають справу вже з іншою Україною, яка не потерпить такого роду провокацій з боку свого західного сусіда.

- Гадаєте, можливий навіть такий розвиток подій, як у Криму?

- Ні, я думаю, що до такого не дійде. Особливо зважаючи на те, що Угорщина є членом ЄС і НАТО. Очевидно, що за такого роду кроки її будуть чином намагатися привести до тями не тільки Україна, але й країни Європейської співдружності та Північноатлантичного альянсу. Тож я не думаю, що дійде до аж таких агресивних речей.

Але, тим не менше, я вважаю, що Україна повинна діяти достатньо рішуче. І те, що робить у цьому відношенні теперішня українська влада, я вважаю абсолютно правильним.

- Не заслабка реакція з нашого боку?

- Я думаю, що наразі вона є достатньою, ця реакція.

- Цікава ваша думка ще й щодо відповідальності публічних осіб за те, що вони на загал декларують. Ми маємо купу "зірок", які від початку війни і до сьогодні не тільки виступають у Росії, а й роблять публічні заяви у намаганні обілити Росію, спростувати сам факт її злочинів щодо України. Маємо спортсменів на кшталт Олександра Усіка, які вже п’ятий рік ніяк не можуть визначитися, чий же насправді Крим. Чи варто, на вашу думку, якось реагувати на ці випадки, на ці заяви? Чи мають ці публічні люди нести якусь відповідальність за те, що говорять?

- Знаєте, я колись прочитав з приводу цього одну фразу, яку зараз собі дозволю повторити: талант не обов’язково означає розум. Людина може бути дуже талановитою, наприклад, у музиці… Я, приміром, шалено люблю Pink Floyd, але це не означає, що я буду дослухатися до заяв Роджера Уотерса щодо того, кому належить Крим. Те саме стосується боксерів, художників, співаків чи когось іншого.

Я думаю, що тут у першу чергу має бути достатньо серйозний осуд з боку суспільства. Ці люди повинні серйозно думати, - намагатися, принаймні, думати, - перш ніж вони будуть робити якісь політичні заяви. Звісно, в ідеалі хай би вони ніяких політичних заяв не робили…

Очевидно, що саме ставлення українського суспільства, частиною якого вони є, і мало би бути тим чинником, який впливав би на них так, аби у них не виникало бажання робити щось усупереч українській державі, якимось чином компроментувати її чи робити якісь заяви, що ставлять під сумнів цілісність України.

- Те, що вони це роблять, мабуть, і є наслідком того, що, з одного боку, декомунізація у нас надто пізно почалася, а з іншого - суспільство надто погано знає власну історію.

- Нашому суспільству взагалі бракує певних елементів культури. У західному розвиненому суспільстві є наприклад культура "неподавання руки", руконеподавання. Якщо людина переступила певну межу, вона мусить відчути це. Якщо це не злочин то за грати її ніхто, звісно, не саджатиме, але разом з тим, для багатьох інших людей стає зрозуміло, що спілкування з нею треба зводити до мінімуму, що ця людина не заслуговує на повагу чи навіть увагу, не заслуговує на те, аби до її коментарів з того чи іншого приводу прислухалися.

І це діє. Це змінює суспільство, робить його сильнішим.

Читайте також:РПЦ в Україні - це як ракова пухлина. А її часом доводиться вирізати - капелан Мединський

- Вам не здається, що те, що ми переживаємо зараз, у чомусь нагадує події початку двадцятого сторіччя, коли от так само суспільство не зовсім розуміло, що відбувається, хто свій, хто чужий - і зрештою ми втратили державу?

- Певні аналогії можна провести. Але насправді ми вже набагато доросліші, ніж були українці на початку 20 сторіччя. Рівень самоусвідомлення суспільства є набагато більшим. Здатність українців до мобілізації набагато вища. Це показали і показують останні події, коли українці з нічого у 2014-му створили свою армію, коли українці здатні п’ятий рік поспіль протистояти одній з найпотужніших армій світу.

Тому не варто вважати, що те, що ми переживаємо зараз – воно саме таке, як було у 1917-21 роках. І що нас чекає такий самий сумний кінець.

Я навпаки абсолютно переконаний у протилежному. Я переконаний, що ми вже сильніші, ми вже доросліші.

Але очевидно, що нам варто пам’ятати уроки наших попередників, варто пам’ятати їхні поразки, тому що це - теж досвід. Досвід, за який ми заплатили потім майже цілим століттям панування комуністичного режиму. Досвід, за який ми заплатили мільйонами життів. І, власне, пам’ятаючи цей досвід, ми не маємо права зробити помилку у сьогоденні.

Крім того, мені здається, що зараз, як ніколи раніше, саме наше покоління має найкращі можливості для перемоги. На жаль, такого не було ані на початку двадцятого століття, ані в його середині, у роки Другої світової війни. Ми справді - перше покоління, яке може перемогти Росію. І ми зобов’язані це зробити – перед нашими предками і перед нашими нащадками.