Криваві пляжі Нормандії

80 років тому союзники розпочали одну з наймасштабніших операцій Другої світової – "Оверлорд", операцію звільнення Франції й, зрештою, всієї Європи від нацизму. Цими днями у Нормандії аж рясніло від державників, які прибули відзначити цей ювілей, – президенти Сполучених Штатів, Франції та Італії, король Великої Британії, премʼєри Канади і Великої Британії, федеральний канцлер Німеччини… Проте відсутність президента Росії – як і присутність Президента України – наочно нагадували, що світ згадує про висадку союзників уже не в довоєнну, а у воєнну епоху.

В день відзначення цієї великої дати один з ветеранів американської політики, лідер республіканців у сенаті Мітч Макконелл написав у своїй колонці для The New York Times, що "американські солдати приєдналися до союзників й почали боротьбу з державами Осі не в якості першого інстинкту, а в якості останнього аргументу. Вони пішли на війну, бо бездіяльність вільного світу не залишила їм іншого вибору, як воювати".

Це напрочуд сучасний погляд на історію Другої світової. Макконелл у своєму тексті говорить не тільки про героїзм, а й про байдужість вільного світу до підйому войовничого авторитаризму. Панівною ідеологією Сполучених Штатів у 1930-ті роки був войовничий ізоляціонізм, у відданості якому мав переконати публіку будь-який політик, який претендував на посаду президента Сполучених Штатів або на місце у Конгресі. Готовність слідувати політичному заповіту президента часів Першої світової Вудро Вілсона – він наполягав на зобов'язаннях Сполучених Штатів перед Європою й світом – автоматично перетворювала будь-якого серйозного політика на марґінала. Сполучені Штати самоусунулися навіть від участі у Лізі Націй, створення якої було ініційоване їхнім власним президентом. Але і європейські лідери з їхнім намаганням домовитися із Гітлером виглядали не набагато краще. Вічним аргументом щодо виправдання цього очевидного політичного невігластва й досі служить несправедливість європейських кордонів після Першої світової війни. Чому ця "несправедливість" виправдовувала дії Італії, яка якраз територіально виграла після Першої світової, а потім анексувала Ефіопію й Албанію, або яке відношення до несправедливості мають дикий антисемітизм і расова теорія Гітлера, нам чомусь не пояснюють. Але аргумент несправедливості кордонів чудово засвоїли всі диктатори наших часів – від Мілошевича та Саддама Хусейна до Путіна.

Для Америки все змінилося тільки після Перл-Харбору. До цього нападу президент Франклін Рузвельт із неймовірними зусиллями переконував співвітчизників у необхідності допомоги країнам, які воювали проти Рейху, але обіцяв американцям, що вони в жодному разі не братимуть участі в європейській війні. Навіть після удару Японії й оголошення нею війни Сполученим Штатам Білий дім намагався уникнути війни з Німеччиною, але Гітлер не залишив Рузвельтові вибору. З цього часу американці воліють згадувати про свій героїзм, а не про свій ізоляціонізм.

Мітч Макконелл має рацію у своїх паралелях. Джозеф Байден є прямим продовжувачем політичної лінії свого однопартійця Франкліна Рузвельта – допомагати союзникам, але не втручатися у війну безпосередньо. Ще більш небезпечним є позиція однопартійця Макконелла Дональда Трампа, який продовжує вірити у можливості домовленостей із диктаторами приблизно так, як західні лідери 1930-х вірили у можливість домовитись із Гітлером і Муссоліні. Саме ця віра, саме ця нездатність вчасно відреагувати на небезпеку й привела союзників на криваві пляжі Нормандії.

На одному з таких пляжів лідери західного світу могли обмінятися рукостисканням із Володимиром Зеленським – лідером країни, яка потерпає від агресії тоталітарного сусіда, як Ефіопія, Чехословаччина чи Польща у 30-ті роки минулого сторіччя. Ніде правди діти, зараз ці лідери налаштовані більш рішуче, ніж за 85 років до цього. Однак вони все ж намагаються триматися осторонь і вірять у те, чого ніколи не буває у справжніх диктаторів – у здоровий глузд й інстинкт самозбереження. Але якщо людина має ці необхідні для політика демократичного світу якості, вона не здатна створити ефективну диктатуру. І Гітлер, і Муссоліні, і Сталін, і Путін, і навіть Сі Цзіньпін далекі від здорового глузду. Байден все ще намагається продовжувати політику Рузвельта до Перл-Харбору. І в нього, і в його колег по світовому лідерству ті ж самі ілюзії, що у їхніх попередників у 1930-ті – великій війні можна запобігти, якщо її локалізувати. Хоча насправді велику війну можна зупинити тільки вчасними спільними зусиллями. І так, для того, щоб запобігти великій війні, треба зупинити локальну війну без зисків для агресора.

У грудні 1941 року американській ізоляціонізм зазнав повного і ганебного фіаско – з цим фіаско можна порівняти хоча б фіаско тих, хто і після 2014 року вірив у можливість припинення конфлікту з Росією шляхом сталих домовленостей з Кремлем і дочекався лютого 2022 року. Ще через три роки після Перл-Харбору американські герої здійснили свою зухвалу висадку на нормандських пляжах, і для багатьох з них це був останній бій.

Якби не сотні набундючених ідіотів, які роками переконували своїх співвітчизників, що Америці нічого не загрожує й головне – триматися осторонь, більшість цих молодих людей прожили б довге й щасливе життя. Життя без війни. Життя без кривавих пляжів Нормандії. "Не варто очікувати ще однієї такої катастрофічної атаки, як Перл-Харбор, щоб позбавити сьогоднішніх ізоляціоністів ілюзії, що регіональні конфлікти не матимуть наслідків для найпотужнішої та процвітаючої нації світу", – зазначає Мітч Макконелл.

Питання в тому, чи здатні американські та й загалом західні еліти усвідомити цю просту істину до, а не після нової катастрофічної атаки.