Очевидна річ з плану перемоги
Ну і ще одну доволі очевидну річ нагадаю. Про будь-які плани і проєкти.
Україна ніяким чином не може перемогти сама. Або "майже сама". І ні, ці 2,5 роки України не була сама. Бо інакше ми б давно впали. Економічно і військово.
У нас з росіянами своєрідна інституційна паралімпіада серед країн з недосконалими інституціями. Де за нами мережеве суспільство і недосконалий Захід, а за Росією диктатура, нафта і корєша по клубу "розхитати демократії". В силу недосконалості сторін і початкової переваги РФ в ресурсах наразі все складається більш-менш норм. Якщо виходити не з бажань, а з реальної диспозиції.
Тому нам, щоб вийти на краще завершення війни для нас (або дочекатися краху РФ) треба шукати серйозні ресурси для посилення позицій. Десь їх можна знайти "всередині", але, на жаль, в першу чергу доведеться шукати у партнерів.
Чому? Бо у нас немає ніякого чарівного "внутрішнього ресурсу" чи можливостей змін, які б могли все змінити (тобто дуже потужно покращити наші позиції). Ні, ніяка фентезійна "мобілізація суспільства і економіки" як у першу чи другу світову неможлива. Точніше, щоб Україна могла працювати за "військовими рейками", це хтось має профінансувати.
Під час Першої світової Британія і Франція - дві найбільші колоніальні імперії - не вивезли без американських кредитів і цивільних постачань. Обидві опинилися на межі банкрутства, всі в боргах і на межі революцій. Дві найбільші імперії свого часу, які контролювали світові фінансові ринки. Франція ледь відповзла від революції.
Кайзерівська Німеччина не вивезла, хоча мала запас міцності і готувалася до війни як ніхто і ніколи в історії. Це взагалі була, ймовірно, найкрутіша військова система не тільки свого часу, але й взагалі. У Другу Світову коаліція союзників переважала країни Вісі по промисловому потенціалу в 7 разів.Тому там і порівнювати дивно. І то, американці як відкрили чекову книжку, так і були вимушені жорстко економити до кінця 50-х.
Так от, фінансувати нам таку тотальну мобілізацію бажаючих немає. Фінансують зі скрипом те що є. Але є дофіга бажаючих всадити нас за стіл перемовин. Я не знаю яких титанічних зусиль нашим друзям в Європі і США, нашим дипломатам вартує вся та робота, яку вони зараз роблять, щоб продовжувати тримати не тільки консенсус підтримки, але й місцями навіть розширювати його.
Чи багато чого ми можемо реально покращити всередині країни? Насправді, не дуже. Інституційні зміни під час війни річ зазвичай не дуже працююча. Он навіть позитивні зміни в державних закупівлях в МО неминуче мають баги як з їжею, бо міняти колесо коли ти їдеш на велосипеді, велосипед горить і ти гориш - справа доволі ризикована і неочевидна.
Нам доведеться переважно жити з тими інституціями, які ми набудували за 30 років. І намагатися полагодити окремі ділянки, які можна полагодити. Десь відловити найбільш нахабних корупціонерів, але при цьому не зламати якісь ексклюзивні і складні системи, наприклад, імпорту снарядів.
Тому наразі у нас з усіх реально доступних (і - насправді - прийнятних) опцій розширення можливостей є обмін додаткової допомоги і гарантій на готовність вести перемовини, коли умови покращаться. І далі вже якось воно буде, згідно наших з вами розборів можливих сценаріїв завершення війни. Або режим Путіна впаде, або будуть якісь паритетні перемовини за умови виснаження сторін (і російської в першу чергу), або ми підемо на щось вкрай для нас неприємне. Або почнеться якась там світова.
А все інше доведеться відкласти у папочку "Після війни" або у папочку "Нездійснені мрії". В цьому немає нічого ані трагічного, ані фатального. Просто треба вивезти зараз. А далі вже вчити уроки. Наступні 20 років і покажуть які уроки вивчили ті, хто виживе і буде будувати країну далі.
Так, може цей текст не сповнений шаленого оптимізму, але я його пишу в першу чергу для фокусування. На реалістичному. А мріяти або займатися самоїдством будемо якось потім. Дякую за увагу.