Путін втратив свій перший полігон
Перше, що зробили мешканці Хами після того, як звідти втекла армія Башара Асада, – знищили пам'ятник його батькові Хафезу, засновникові династії. Хафез Асад вбивав мешканців Хами ще 42 роки тому, коли про велике повстання у Сирії годі було й думати. Тоді режим запідозрив мешканців Хами у співчутті прихильникам ісламських партій – і місто було буквально перетворено на руїну разом із десятками тисяч загиблих і зниклих городян. І тоді старшого Асада назвали "мʼясником Хами", а сама Хама назавжди перетворилася на символ опору Асадам – спочатку Хафезу, потім Башару. Тож коли розпочалася "арабська весна", про зруйнування і випалення Хами знову згадали – але ненадовго, бо російське бомбардування Алеппо й інших міст Сирії перекрило все, про що раніше знали місцеві мешканці.
Водночас "арабська весна" стала кошмаром не тільки для сирійців, а й для того, хто їх вбивав – для Владіміра Путіна. Хафез Асад, давній союзник Кремля, побудував саме той режим, про який мріяв російський правитель. Він залізною рукою правив у Сирії й дозволяв собі окуповувати сусідній Ліван. Він призначав своїм спадкоємцем то одного, то іншого сина – і місцевій еліті доводилося тільки погоджуватися із його вибором (хоча, наприклад, Башар Асад, який ніколи не цікавився політикою до свого призначення "кронпринцем", не викликав у соратників Хафеза Асада великого задоволення). І все ж одно повстання, які почалися в арабських країнах одне за одним після революції у Тунісі, не оминули Сирію. Як і інші місцеві диктатори, Башар Асад виявився абсолютно безпомічним – і якби не російська й іранська допомога, він навряд чи утримав би владу. Виявилося, що режим, який Путін міг вважати "ідеальним", – насправді картковий будиночок.
Люди, знайомі з російським президентом, розповідали, що він був нажаханий долею іншого давнього союзника Москви, лівійського диктатора Муаммара Каддафі. Саме кадри загибелі Каддафі примусили Путіна зробити остаточний вибір на користь створення у Росії тоталітарного режиму, який буде гарантувати йому безпеку й захист від власного населення, від "російського бунту". Саме кадри загибелі Каддафі могли примусити Путіна зробити вибір на користь війни з нашою країною – бо він усвідомлював, що реноме "збирача земель" надовго застрахує його від будь-якої опозиції і зробить героєм "простих росіян". І саме кадри загибелі Каддафі могли примусити Путіна зробити вибір на користь збереження режиму Асадів у Сирії – як доказу того, що той, хто беззастережно орієнтується на Росію, може сподіватися на її допомогу і продовження свого тиранічного правління.
Сирія стала його першим великим полігоном. Він міг тут спробувати те, що й уявити собі не можна було до сирійської війни – бомбардування житлових кварталів, злочини "вагнерівців", пограбування й тортури, створення умов для великої міграційної кризи, яка згодом стане справжнім випробуванням для Європи. Якби у час бомбардувань Алеппо хтось сказав, що тут "відпрацьовуються" майбутні удари по Харкову чи Києву, переважна більшість українців вирішила б, що має справу з прогнозами божевільного. Якби хтось передбачив, що Путін буде намагатися "затопити" Європу українськими біженцями так, як він перед цим "затопив" її біженцями з Сирії, у це теж ніхто би не повірив. Як і в те, що "вагнерівці", які наступали на Алеппо, згодом попруть на Бахмут. Але для Путіна це була не просто допомога сирійському диктатору, а й репетиція нових війн.
Тому є щось дуже символічне в тому, що саме тоді, коли його війська продовжують наступати на Донбасі, а його літаки і ракети знову зʼявляються в зимовому українському небі, щасливі мешканці Хами руйнують статую свого старого гнобителя. Це ще одне нагадування про те, що будь-яка темрява рано чи пізно добігає кінця. І сонце сходить над майданом, де ніякого Асада вже більше немає.