Тарифна політика США: що є основою багатства Сполучених Штатів Америки?
Я прочитав з півсотні аналітичних текстів про тарифи.
Висновків у мене лише два.
Висновок перший. Світова економіка настільки складна й взаємозалежна штука, що адекватно визначити наслідки митної війни неможливо. Все залежить від відповіді на виклик, яку дадуть інші країни, і тут важливими можуть бути не лише дії ключових країн на кшталт Китаю, а й порівняно невеликих країн, які володіють якимось ключовим ресурсом. Ймовірність успішного завершення цієї кампанії приблизно така, як в експерименті з конструктором Lego: ви підкидаєте всі деталі вгору і сподіваєтеся, що вони складуться у модель, зображену на коробці. Чи можна в таке вірити? Можна, але треба бути невиправним оптимістом.
Висновок другий. Американські лідери не ідіоти, вони керуються своїм уявленням про Америку, яке поділяє десь половина населення. Тут я дозволю собі процитувати власний пост від липня минулого року.
Що є основою багатства Сполучених Штатів Америки?
На це запитання є два варіанти відповіді.
1. Основою багатства Америки є її незмірні природні ресурси та головне -- наполеглива праця пересічного американця, стимульованого трудовою етикою та американською мрією.
2. Основою багатства Америки є глобалізація: вільна світова торгівля, захищена американськими флотами, долар в якості світової валюти, здатність приваблювати найкращий людський капітал своєю відкритістю й інклюзивністю.
Ви скажете, що правда поєднує обидва варіанти. Але тільки не для американського виборця. Тому що два варіанти передбачають зовсім різні шляхи американської політики. Треба обрати щось одне, бо вони несумісні. Пріоритет робочим місцям вдома чи інвестиціям назовні. Пріоритет традиційним індустріям чи новим. Пріоритет витрачати кошти всередині країни чи на підтримку своєї ролі у світі. Пріоритет американській мрії чи американському гегемонізму. Дозволити аборти чи заборонити. І так далі. Якщо Америка втратить через це свою світову роль та купу грошей, це буде вибір американського виборця.
Так от, ми маємо справу з прихильниками першого варіанту, першого шляху. Він був популярним у XVIII сторіччі. З того часу світ сильно змінився. Але на питання -- чи можна занурити свою країну у XVIII сторіччя? -- очевидно, треба відповісти ствердно. Звичайно, це можливо. Час від часу окремі країни занурюються навіть у більш віддалені епохи. Он Іран у 1979 повернувся у XIV сторіччя, а Афганістан у 2021 році навіть раніше. Далеко за прикладами не треба ходити -- он у нас росія поруч.
Тепер доля світу залежить від того, чи захочуть всі інші так само повертатися у XVIII сторіччя.
Китай вже дав зрозуміти, що не має такого бажання: вони так довго звідти вибиралися не для того, щоб повертатися. Перетворення Китаю з економіки, значною мірою орієнтованої на експорт в США, на економіку, значною мірою орієнтованою на внутрішнє споживання, буде непростим. Але інший шлях виглядає ще гіршим, і тому він відкинутий.
Залишається питання, як відреагує те крило нової американської адміністрації, яке має на меті не повернення в минуле, а прискорення руху в майбутнє, -- акселераціоністи, яких ми раніше назвали технофашистами. Слабкими їх не назвеш. XVIII сторіччя їх не влаштовує.
Найгірше буде невеликим ринкам. Наша справа -- якомога швидше інтегруватися з єдиним європейським ринком.