Агенти Путіна в Україні: практику ГДБ СРСР відроджено

Після спільного розслідування російського опозиційного видання "Інсайдер" та молдовського видання "Маленька країна" Молдова відкликала державні нагороди та військові звання колишнього начальника Генерального штабу Ігоря Ґорґана. Високопоставлений військовий був багаторічним агентом Головного управління Генерального штабу Збройних сил Російської Федерації. Й, звичайно, його робота виявилася особливо цінною після того, як Росія напала на Україну, пише Віталій Портников для "Радіо Свобода".

Історія з агентом з вищого військового керівництва Молдови знову нагадала, як взагалі діють російські спецслужби – особливо після того, як один з їхніх представників став президентом Росії у 2000 році.

Володимир Путін, як це багаторазово було доведено, не вірить у політику, дипломатію чи економіку. Він вірить тільки у спецоперації та агентуру. Тому сутність відносин між Росією та іншими колишніми радянськими республіками в останні десятиріччя – спецоперації та вербовка агентів. І саме цій задачі підпорядковані всі державні інституції Росії за кордоном – від культурних центрів до посольств.

За великим рахунком, Путін просто відродив радянську практику, коли поруч із професійними дипломатами, які, як правило, виконували виключно декоративні функції, перебували "куратори" з КДБ СРСР.

Для того, щоб усвідомити кількість російських агентів у керівництві інших колишніх радянських республік, достатньо згадати про 2014 рік, коли практично все вище українське керівництво на чолі із Віктором Януковичем опинилося у Ростові.

Тепер деякі представники цього керівництва навіть працюють в окупаційних структурах влади. Колишній голова СБУ Олександр Якименко, скажімо, очолює спецслужби окупованої частини Херсонщини.

А колишній міністр освіти та очільник Адміністрації президента України Дмитро Табачник балотується до "Державної ради Криму".

Як ви вважаєте, їхні контакти з російськими спецслужбами почалися після втечі до Росії чи все ж таки до?

Обійми колишньої метрополії

Інформація про розгалужену агентурну систему Росії у тій чи іншій державі зʼявляється саме тоді, коли влада цієї держави вирішує обрати самостійний курс розвитку. Але, як ви розумієте, це зовсім не означає, що в період відсутності такого вибору агентури немає. Звісно, є. Але "обережне" керівництво намагається або не помічати агентурної діяльності своїх колег, або ж вирішувати проблеми з Росією на "сімейному" рівні, бо ж "всі свої, радянські".

А згодом виявляється, що з обіймів колишньої метрополії вже не вибратися, так тісно вона стискає тебе в цих обіймах. Найкращий приклад цього – карʼєра Олександра Лукашенка. Білоруський очільник не просто весь час свого перебування на посаді намагався підігравати Росії, він ще й погоджувався на кураторство з боку Росії.

Достатньо вивчити біографії соратників Лукашенка, щоб це усвідомити. Ну ось хоча б кадровий чекіст Урал Латипов, який у єльцинські часи очолював МЗС Білорусі, а вже у путінські – раду безпеки й адміністрацію президента. Зараз прізвище Латипова у керівництві Білорусі ви не знайдете, він зайнявся бізнесом. Та й чи варто продовжувати перебувати на державній службі, коли агентурну мережу в керівництві держави вже сформовано й завдання є виконаним?

Таких Латипових – чи Табачників, Медведчуків – у найвищому керівництві колишніх радянських республік годі й рахувати. Й саме тому Путін почуває себе так впевнено. Як кадровий спецслужбіст, він точно знає: там, де не може перемогти армія, завжди перемагає агентура.

Звичайно ж, за винятком тих випадків, коли народ робить свій самостійний вибір й виявляється здатним його захистити.