русский
Політика

Чи дійсно світ розпадається на два полюси?

Валерій Пекар

Чи дійсно світ розпадається на два полюси?
Чи дійсно світ розпадається на два полюси?

Після Саміту миру з'явилося чимало карт, на яких пофарбовані країни, що підписали чи не підписали комюніке. Карти – це добре. Погано, що до карт з'явилося чимало коментарів, які стверджують, що світ остаточно поділився на дві групи країн, – отже, ми наближаємося до світової війни. Ось він, чорно-білий світ! – вигукують коментатори, – остаточно оформився, з одного боку наші хороші, з іншого боку не наші поганці.

Якби Путін і Сі Цзіньпін читали такі коментарі, вони б дуже раділи, бо це і є та картина світу, яку вони намагаються нав'язати всій планеті. Спеціально для цього вони винайшли й запровадили термін "Глобальна більшість" – такий самий некоректний, як і "Глобальний Південь", але з підкресленням, що вони об'єднують 7 мільярдів людей проти восьмого "золотого мільярда". Саме так тлумачать мапи наші коментатори.

Давайте не будемо робити подарунків Путіну та Сі й не будемо приймати безумовно їхній наратив, а спробуємо розібратися. Адже мрія будь-якого авторитарного режиму, так само як гопніків чи рекетирів, – це некритичне прийняття людьми їхніх наративів. Почну з того, що кожна країна керується у міжнародній політиці передусім власними інтересами. Є й інші фактори, у тому числі ціннісні, але передусім інтереси.

Світовий розклад полягає у тому, що є група країн (назвемо їх умовно "Захід", хоча туди входить, наприклад, Австралія), які мають ренту розвитку – вони свого часу вклалися у те, щоб досягти вищого рівня розвитку, і ця інвестиція допомагає їм нині знімати вершки. Ці країни зацікавлені передусім у збереженні статус-кво.

І є країна, рівновелика всьому Заходу, яка хоче змінити цей статус-кво, зайняти місце гегемона, який знімає світову ренту. Ви вже здогадалися, що це Китай. Китай живиться як об'єктивними потребами свого розвитку (бо він значною мірою ще бідний і відсталий), так і суб'єктивними факторами: традиційними міфами про власну вищість, образами минулих сторіч і ресентиментом.

Отже, є ті, хто хоче зберегти статус-кво, і ті, хто хоче його змінити. Але чи дійсно світ розпадається на дві категорії? Очевидно, ні, бо є величезна кількість країн, яким протистояння між старим гегемоном і новим претендентом не обіцяє жодних виграшів і нічого хорошого не несе. І це 70% населення світу. Індія, Індонезія, Бразилія, Мексика, арабський світ, Африка та інші нічого не виграють ні від продовження західного домінування, ні від запровадження китайського домінування.

У них свої, власні інтереси, часто тактичні: уберегтися від участі у небезпечному протистоянні гегемонів і при цьому щось виторгувати для себе, може, навіть з обох сторін. Покращити своє власне становище у власному регіоні. Скористатися порядком і хаосом для власної гри. Або їм просто все одно. Все ще складніше. Китай хоче домінувати у світовій політиці, але так, щоб зберігся високий добробут США й Європи та вільна торгівля з ними – від цього залежить китайська економіка. Активніше сваритися із Заходом і водночас активніше торгувати з ним – так виглядає китайська політика.

Китаю дуже не подобається формування світової антиросійської коаліції під проводом США. Ось чому стільки зусиль було витрачено на зрив Саміту миру, скорочення представництва на ньому та розмивання підсумків.

Країни, які не приїхали на Саміт чи не підписали комюніке, керувалися своїми власними інтересами: поторгуватися зі сторонами, щоб отримати щось для себе, в ідеалі з двох рук. Або просто не засвітитися у цій історії, щоб зберегти свободу маневру на майбутнє. Розумна мавпа не втручається у бійку лева з леопардом, але підбирає падло за обома.

Де у цій схемі Росія? А її інтереси нікому не цікаві, так само, як й інтереси України. Китай, наприклад, використовує шанс зробити Росію максимально залежною (у перспективі перебрати контроль над її ресурсами та вже точно повернути собі те, що вважає історичними землями), а поки що купує російські ресурси за безцінь. Африці, Південній Азії, Латинській Америці на Росію переважно начхати. Хтось мріє недорого отримати російські технології, іншим потрібні рідкісні ресурси. У цій грі кожен сам за себе. (Подумайте, якою була б політика України у випадку нападу Венесуели на Гайану, ну або Іраку на Кувейт.)

Що стосується України, то її за межами Західного світу взагалі не сприймають як суб'єкта з власними інтересами. Хтось купився на російський наратив, що Україна лише майданчик, на якому НАТО воює з Росією. Хтось вважає, що великі країни мають право на "зони виключних інтересів".

Чимало колишніх колоній сприймають Україну як союзника США та Європи, тобто поганих колоніалістів, тоді як РФ є правонаступницею СРСР – хороших антиколоніалістів. Отже, Україна є другом зла і ворогом добра, тобто злом у чистому вигляді. (Не можу втриматися від зауваження, що ось куди заводять погляди на світ як на чорно-білий, двополярний.)

Як можна змінити цю ситуацію? Активно просуваючи антиколоніальний порядок денний на міжнародних майданчиках. Росія є останньою великою колоніальною імперією, яка має бути деколонізована. Це ключ до взаєморозуміння з десятками країн світу, які самі порівняно нещодавно були колоніями.