Путіна вже вважають зрадником: як закінчиться війна на Донбасі

Відома письменниця і блогер, переселенка з окупованої Луганщини Олена Степова у другій частині інтерв'ю UAportal розповіла, за яких умов в Україну може прийти мир, що думають люди в окупації та чому багато прихильників Росії в ОРДЛО вже вважають зрадником Володимира Путіна.

Першу частину інтерв'ю читайте тут: Кремль ухвалив рішення щодо Донбасу: фанати ДНР-ЛНР готові йти війною на Росію

- Про що нині найбільше говорять в соцмережах в окупації?

- Там дуже багато Рабіновича і "За життя". Дуже багато Мураєва, він - на кожному кроці. Трошки менше і акуратніше – Тимошенко. Саакашвілі, до речі, взагалі зник із соцмереж окупованої частини Донбасу. Бо на нього ж там покладали дуже великі надії "по свержению хунты". Але нині є розчарування, бо він не зміг здолати "українську хунту", тож його вважають зрадником і слабаком. Він втратив довіру "народу Донбасу".

Там вірять у те, що якщо після виборів "українська хунта" буде зламана, то Україна визнає право Донбасу на особливий статус, дасть Донбасу амністію і визнає "громадянську війну".

А для Донбасу визнання "громадянської війни" - це особиста перемога. Як і для Росії.

- Після виборів на Донбас може прийти мир?

- Думаю, ні. Перемога - важка й багатогранна річ. Якщо ми, як і мешканці ОРДЛО, будемо чекати, що війна закінчиться за один день і все вже наступного ранку стане, як було до війни - ми отримаємо розчарування та програємо.

Росія не просто так туди заходила, щоб це кинути. Багато залежить від того, чи збереже "хунта" "хунту". Якщо так - ми зламаємо Росію і переможемо на всіх ділянках фронту, у тому числі, на історичному фронті, культурному, релігійному…

Росія почала багато війн, але так мало виграла. Мир на Донбасі залежить від того, як швидко та якісно Росія прибере звідти своє лайно. Але… Мир на Донбасі залежить і від самого Донбасу. Чим більше там ненависті до України, чим більше там "не моя война", чим більше там "какая разница", чим більше там прошарків, що вже мають вигоду з окупації - тим більше там війни.

Не думали про те, що там вже є люди, які самі, без впливу Росії, будуть влаштовувати провокації (а це вже є на фронті), щоб продовжити війну? Бо це бізнес "рішал", контрабанда, дві пенсії, відмивання коштів, продаж гуманітарки…Та багато чого.

Багато тих, хто зсередини Донбасу не хоче припинення війни. Чи багато донбасян пішли воювати за звільнення свого краю? Ні! Більшість працює в окупації на шахтах - "какая разница, когда вы нас освободите". Все більше людей в ОРДЛО все тісніше зв’язуються з "республіками" і не хочуть повернення України. Наприклад, студенти, що отримали "дЕпломи" "республіканських вузів", пенсіонери, що за віком отримують пенсію в ОРДЛО, бо в Україні цей вік ще не настав…Багато вже нюансів.

Зараз все більшого поширення в Україні та в ОРДЛО набуває теза, що саме діюча українська влада прагне до війни, тоді коли для миру треба лише примирення з Росією. І на це ведуться дуже багато людей і там, і тут. Мені реально стає страшно, коли я бачу все більше проукраїнських людей, які починають оцю пісню про "Порошенка-баригу, який хоче війни", те, що "війна вигідна Україні", "ви нас зрадили, ви торгуєте з Росією"…

За 5 років війни багато хто перестав бачити в Росії окупанта та агресора, увага переключилась на умовного свого ворога. "Бей своих, чтобы чужие боялись". Росія вдало використовує пострадянське в людях.

Ми втратили дуже великий прошарок проукраїнських людей там, в окупації. Вони ж перебувають під потужним інформаційним впливом, дія якого підсилюється особистими образами за їх загублені життя. Хоча вони теж могли, як і я, кинути все, виїхати і почати життя з нуля. Пройти ломку, закиди про "понаєхалі", ганебний шлях від зубожіння до якоїсь певної стабілізації власного життя. Але свого часу вирішили лишитися там – і нині просто не можуть виїхати.

Моя родина виїхала. Ми залишили там свій бізнес, хату, дачу, все, що в хаті, своє маленьке фермерство - кролятню, в яку вклали майже всі заощадження – і поїхали в нікуди. Хоча було дуже страшно. Виїжджали, використовуючи зональні ротації – чекали, поки на блокпости заступлять росіяни: вони менше грабували. Тоді ще можна було виїхати автомобілем і забрати хоча б трохи речей.

Але найважче було витримати психологічний удар.

- Що найбільше тиснуло психологічно?

- Все! Втрата! Ти біженець! Ти кинув своє! Тобі дзвонять родичі й сусіди, які б`ються за те, що тягнуть все з твоєї хати, бо "тебе же это уже не нужно".

Переселення - це маленька смерть. Все залежить від того, що ти очікуєш. Як ти готовий до свого "обнуления", до втрат, до ризику. Переселення робить з тебе філософа, бо це дійсно великий психологічний злам, який ти або сприймаєш витримано-філософськи, або він ламає тебе, загортаючи у "зради" та розпач.

Часто чую із зони, від тих, хто не наважився виїхати: "Тебе просто повезло". Відповідаю: "Везе тому, хто везе". Ми взяли себе за чуба й потягли, бо розуміли - трясовина ОРДЛО та "руцького миру" затягує швидко.

Переселення - це філософія, такий собі дзен.

Ти повинен розуміти, що ніхто тобі нічого не винен. Це твоє рішення. Це твоє життя. Ми з перших пострілів не бачили швидкого закінчення війни, одразу усвідомили, що там буде, одразу зрозуміли, яким буде відхід військ.

Ми вірили в перемогу. Вірили, але виїхали. Бо розуміли: ми, мирні мешканці Донбасу - щит для окупанта. Та й снаряди не питають, якої позиції ти притримуєшся. Тому нам не шкода було втрачати матеріально, неважко було спати на підлозі в хаті у селі, рахувати свої сили на "це купуємо, це неважливо"... Взагалі не важко було сприймати своє нове життя.

Бо ми лишилися живі. Ми вивезли дітей і тим дали їм друге життя та щастя знайти себе в мирній частині України, не знати страху, зґвалтувань, не бачити п`яних покидьків.

Ми вивезли маму - і тим дали їй друге життя та шанс старіти в мирній України, не знати голоду та холоду.

Ми вивезли котів та собаку, бо я дуже боялась, що вони будуть там голодувати. Все інше - тлін. Ми були готові морально до важкого життя на новому місці. Але ми виявилися не готові до зради своїх там і до того, що такий собі маленький "Донбас" ми зустрінемо і тут. І саме це виявилося найболючішим. І найзначимішим.

Ми там, в окупації, вигадали собі ідеальну Україну, бо ж переписувались із патріотами, утворили симулякр. Тому багато до чого ми виявилися не готові морально.

Я була не готова почути у спину від куми: "А где у тебя росли махровые нарциссы? Мы уже весь двор перекопали, да, цветы выкапываем, тебе же уже ничего не нужно", а потім - до сотні дзвінків, коли вони мені розповідали, що тягнуть з хати… Досі боюся телефону.

Ось чому переселення - це маленька смерть!

Я була не готова тут зустріти…Зустрічаєш же різноманітних людей. І тих, хто віддасть тобі останню сорочку, і тих, хто не розуміє, чого ти втікав від "багатого Путіна", який "вам все там дав". Ти регулярно чутимеш докори, що держава тобі все дала, бо "по телевізору так кажуть". Тобі відмовлять у роботі, бо ти з Луганська. Тобі запропонують ганебно низьку оплату, "бо вам все равно нужно что-то кушать". Тобі щиро доводитимуть, що нема жодної різниці між Донецьком і Луганськом. Ти навіть дізнаєшся, що в окупації краще, бо ті, хто воює за "ЛНР", вже отримали квартири від гарного Путіна, який дбає за своїх солдат. Або про те, що вони там на Донбасі - гарні хлопці, бо сміливо воюють проти Порошенка…

Все це буде тебе ламати. Це важко. Але як би там не було, що б нам тут не доводилося чути – ми отримали значно більше. Ми маємо куди звернутися за допомогою, наприклад, якщо захворіємо, маємо друзів-однодумців, які підтримають. Маємо роботу. Свою землю. Ми закохані в наше село. Ми отримали шанс на життя. А діти мають майбутнє.

А там нема нічого.

Ось саме це в окупації все більше людей починають розуміти. Вони з усією ясністю починають бачити, що на них чекає.

- І що ж це?

- Мій Свердловськ – це перше місто, яке побачило війну. Бо до кордону з Росією від нас – всього 12 км. Тоді росіяни нас не дуже чіпали, бо ми для них тоді були фактично тиловим містом. Але свердловчани зараз починають розуміти: коли російські війська будуть виходити, ми будемо крайнім містом, куди зганятимуть отих усіх луганських і донецьких "опочленців". Те все кодло збіжиться на кордон і буде тут гвалтувати, грабувати, вбивати…

Тут буде пекло! Будуть обстріли. Наші наступатимуть, Росія не пускатиме… Навіть ті, хто був за Росію, це розуміють. І зараз намагаються виїхати.

- Не вірите у те, що війну вдасться завершити виключно дипломатичним шляхом?

- Без військових нам війну не завершити. Тим паче - без миротворчих сил. Росія просто не дасть можливості реалізувати інший сценарій. Бо дипломатія для неї - це особливий статус Донбасу та забути про Крим". Дипломатія Росії - це суцільна брехня та зрада. Повіримо - програємо, що би вони не обіцяли. Це треба розуміти. Будь-які угоди з Росією - це другий Іловайськ.

Ось це на Донбасі вже теж розуміють, хоч і не так багато людей. Коли мені виказують: "Ви нас кинули, скоріше бомбіть сепарів", я зупиняю "патріота" - питаю його, що він буде верещати про Україну, коли Україна почне "бомбити сепарів". Бо ж снаряди та кулі не будуть розбиратися, кого ти підтримував усі ці роки. І який прапор висить у тебе на подвір’ї.

Хотілося б, аби війна закінчилась дипломатичним шляхом. Але куди дінуться росіяни, сепари, колаборанти, манкурти, терористи, просто бандюгани зі зброєю, сама зброя, міни? Ось про це треба думати. Перемога - вона річ важка.

Хоча завжди залишається примарний шанс, що якось ми прокинемося, а на Донбасі росіян нема. Як би я хотіла це побачити, коли ось так: ранок - і Україна на Донбасі, і лиш розгублені сепаратисти, оце стадо "новоросів", блукають у пошуках "землі обєтованної" та свого "Ноя", який чкурнув у Кремль.

Але я в це не дуже вірю. Коли Росія починала війну, вона не мала на увазі короткотривалий конфлікт. Вона грала у довгу. Кінцева мета – знищення України. Тож вибори - лише етап війни за Україну.

Треба усвідомити, що у світі симулякрів живуть і росіяни. Я багато спілкувалася з ними – вони були вражені моєю українською позицією, бо я ж російськомовна, вірніше білінгва. Тим, що я не одна така. Вони не вірили, що у нас є така шалена кількість добровольців. Їм зручніше було думати, що нас ледь не під страхом смерті зганяють у військкомати, що за нас воюють мільйони польських снайперів. Вони дійсно вірили, що ми – їхні "молодші брати", що ми маримо поверненням до СРСР, що будемо зустрічати Росію з квітами…

Але вони отримали опір. І обіцяна "Новоросія" з 8 українських областей була знищена українськими добровольцями і волонтерами ще до її "народження".

Ми бачимо тільки одного ворога - Путіна, забуваючи, що мільйони росіян підтримували не його особисто, а запропоноване ним "убивать укропов", "Украины никогда не было", "стереть с лица земли", "уничтожить нациков-бандер". Мільйони росіян підтримують усі ці історичні фейки про "Малоросію" та "Росія - це Київська Русь". Мільйони росіян ще вийдуть на наступний праведний бій, побачите, бо ж їхнє православіє під загрозою. То чи швидко закінчиться війна? На війні треба бачити усі її грані.

Значення для закінчення війни має ще один нюанс: а що робити Путіну з сородичами по країні, для яких він створив симулякри "на Киев", "на Берлин", "Новороссия", "младшие братья", "без нашого газа замерзли", "уже фактически развалилась". Росіяни, звісно, стадо, але вже є приватні армії, ОЗУ з колишніх "ополченців" і найманців, що брали участь у війнах на Донбасі та в Сирії. На Росії мир буде доти, доки в Україні буде війна. Це багато хто там розуміє.

Повертаючись до розмов про другий "референдум", нагадаю думку: а що Путіну заважало провести його ще вчора? Навесні 2014-го у школі №7 міста Свердловськ, яку закінчувала моя донька, облаштували "дільницю для голосування". І "бюлетені" для "референдуму" шльопав директор школи Косяков, до якого в кабінет постягували всі принтери, які тільки познаходили.

Зараз Путін міг зробити так само, якби хотів. Але ці розмови – то просто дипломатична гра. Він вже боїться. Росія дуже сильно здала в позиціях. Це дає нам надію. Бо ж тільки кремлівський "акела" стратить, його порвуть свої ж - і росіяни, й "новороси".

- Коли ви говорите про те, що Росія втратила позиції, маєте на увазі в геополітичному плані чи економічно?

- Я не говоритиму за всю Росію – скажу тільки про Ростовську область, яка дуже близько до мого Свердловська. Так от, Ростовська область за ці 5 років майже знищена. Це Ростов ще трохи якось тримають на плаву, зокрема, через те, що там був ЧС-2018.

Але якщо зайти на їхні новинні сайти і форуми, якщо поспілкуватися з людьми - вони розкажуть, що за час війни Ростовська область з 12 місця злетіла на 6-те за кількістю кримінальних злочинів. Там вже плюються від будь-якої згадки про "Новоросію" чи "Л/ДНР". Бо всі ці "новороси", які "навоєвалі", їдуть потім у Ростов і продовжують грабувати і вбивати вже там.

У них позакривалися підприємства. Спостерігається дуже серйозний економічний спад. Але тим більшим шоком для росіян є те, що Україна має економічний розвиток.

Путін може влаштувати референдум у будь-який час. Але він мусить озиратися на санкції, на те, чи визнає світ той "референдум". До чого він призведе? У нього своя армія у неадекваті, а на додачу є ще й армія неадекватів-"новоросів".

Путіна в ОРДЛО вже називають зрадником. То де гарантія, що завтра оці всі російські "відпускники" не об’єднаються з новороськими відпускниками – і не вирішать помститися Путіну за зраду і за цей "референдум"? А зброї у них ще вистачить років на 5, як не більше…

Тому підтримувати війну в Україні Росія буде хоча би для того, аби не отримати війну у власних вже кордонах.

Росія вже обмірковує навіть цю загрозу. І це дуже добре, що вона існує. Бо Росії одного фронту малувато.

Тож розмови про "референдум" - то пристрілка. Мене куди більше турбують вибори. Й існуюча в Україні законодавча порожнеча для переселенців, яка не тільки позбавляє їх певних прав, але й перетворює на загрозу для України.

Продовження інтерв'ю читайте на UAportal найближчим часом