НАТО і США продемонстрували самогубну млявість і невпевненість
Після розрекламованого Саміту миру у Швейцарії, яким ми пишаємося, відбувся акт човникової дипломатії від Орбана, який ми засуджуємо. А далі – нічого не відбувається. Наша влада вичавила з себе, що у наступному саміті має брати участь росія. Натомість, росія відразу відреагувала, що не має жодного бажання, бо в неї і так все гаразд: капітулювати вона не збирається, бо веде наступ, а прийняти капітуляцію Заходу може і у Москві, без будь-якого саміту.
Це, звісно, понти з підворіття, але миротворча активність явно пригальмувала.
Справа у тому, що в Кремлі зараз іде перегляд цілей війни. Починалася вона для того, щоб, по-перше, дати вихід назовні шаленій руйнівній енергії ресентименту, який пов’язаний з людожерським "руським миром".
По-друге, відволікти російське суспільство від кричущої соціально-економічної нерівності, яка там навіть більша, ніж в Україні, і пов’язанної з цим суспільної напруги.
По-трете, знищити Україну як приклад того, що влада може бути не вічною, а таки мінятися і так чи інакше відповідати перед суспільством.
По-четверте, показовою жорстокістю проти України (підхід обкатали при бомбардуванні Сирії) нажахати колективний Захід настільки, щоб повернути РФ вплив над усіма пострадянськими країнами.
І у цьому сенсі знищення, наприклад, Охмадіту є абсолютно свідомим актом залякування європейців – "бачите, в нас ніяких гальм і обмежень, тому будемо робити з вами теж саме, якщо не пристанете на наші умови".
Але зараз Путін та його оточення з певним подивом пересвідчилися у декількох речах.
Перш за все, НАТО і США продемонстрували самогубну млявість і невпевненість. Замість того, що скористатися тим розпачем, який був у Кремлі після провалу бліцкригу проти України, і рішуче добити агресора, Захід став діяти вкрай обережно, гомеопатично дозуючи допомогу і супроводжуючи її абсурдними обмеженнями, які діють і досі. І це не острах ядерного конфлікту (у Хамаса з Хезболой нема ЯЗ, проте Ізраїлю теж в’яжуть руки у захисти своєї країни), а саме відсутність у сучасних західних політиків рішучості і здатності діяти заради принципів, долаючи побоювання.
Це тактика тисячі порізів вбиває нападника, а тактика тисячі поступок знищує його жертву. А нападника підсилює і стимулює.
Ще Кремль переконався, що росіяне не тільки підтримують війну проти колись "братнього народу", але й готові гинути на ній за пропагандистські примари і грубі гроші.
Також неочікуваним подарунком кремлівському фюрерку стала те, що він не став повним ізгоєм у світі. Що міжнародні санкції діють надто поступово, і недоімперія отримала обладнання, комплектуючи і ресурси для ведення і навіть ескалації агресивної війни. Що підтримувати силою той самий "світовий безпековий порядок" фактично нема кому. А от ламати – є.
Відповідно, зараз фюрерок "руського миру" хоче значно більше, ніж на початку вторгнення: не контроль над пострадянським простором, а вирішальний вплив на всю Європу, заміщуючи таким чином Штати. А також не виключний, але помітний вплив на Близький Схід, Азію, Африку та Латинську Америку.
Хтось назве це дурнуватою ейфорією від успіхів, яки ще не досягнуто. Але якщо тактика тисячі поступок з боку колективного Заходу продовжиться, то Путін згодом зажадає влади вже майже над всім світом – зростання неадекватності у диктаторів, які не отримують відсічі, гарантоване.
Тобто, коли мирні переговори, а точніше, торги, поновляться, то то умови потенційного припинення бойових дій у центрі Європи можуть багатьох шокувати.