Росіяни вже не захоплять Маріуполь, є серйозна причина

Протестантський священик, пастор "Церкви добрих змін", батько трьох рідних і 33 прийомних дітей Геннадій Мохненко відомий далеко поза межами рідного Маріуполя. Місіонерські поїздки в Африку, багаторічні зусилля з порятунку безпритульних дітей, які з вулиць, підвалів і каналізаційних люків потрапляють у створену пастором "Республіку "Пілігрим", унікальний навколосвітній велоекшн під девізом "Світ без сиріт!" зацікавили навіть Голлівуд. Там про українського священика зняли фільм з промовистою назвою "Майже святий". А американські церкви мають за честь запросити його провести у себе службу.

Коли на Донбас прийшла війна і російські війська підібралися впритул до Маріуполя, захопивши Новоазовськ, саме пастор Мохненко разом зі своїми прийомними синами першими вийшли копати окопи для захисників міста - і спонукали до цього інших маріупольців.

У інтерв'ю UAportal пастор Геннадій Мохненко поділився своїми міркуваннями про те, як це - жити на лінії фронту, чому ворог боїться українського війська, а також про те, яку роль у цій війні зіграла російська церква і чому нав'язана РПЦ філософія закриває Україні шлях до процвітання.

- Геннадію, впродовж останніх пари місяців ми чуємо про Приазов'я насамперед у контексті морської блокади, яку влаштувала Росія. А як виглядає ситуація зараз зсередини - очима людини, що живе там, на війні?

- Азовська проблема для мене особисто - надактуальна. Щовечора ми з моєю тяжкохворою дружиною, з дітьми і собакою прогулюємося по берегу моря. Розуміючи, що фактично гуляємо ми по потенційній лінії фронту. З одного боку - Широкине, яке регулярно обстрілюється так, що здригається земля під ногами. За ним - вже окупована територія. З іншого боку - круча з ДЗОТами, укріпрайонами, бліндажами, артилерією... А між ними - ми, з дітьми, з собакою...

Це триває п'ятий рік. І ця війна виявилася зовсім не схожою на війну, як я її собі уявляв колись. Я думав, війна - це ріки крові, шматки людських тіл, ридання, істерики... Все виявилося не так.

- А як? В чому різниця?

- Війна йде у нас на очах. Її видно прямо з моїх вікон. У гарну погоду я можу без додаткової оптики розгледіти вітряки кілометрів за двадцять від мого будинку - вони знаходяться на 2-3 км вглиб окупованої території.

Ми живемо на лінії фронту. Але постійно забуваємо про війну. Особливо люди, які живуть у місті. Справа в тому, що вони майже не чують вибухів. Звукова хвиля має таку особливість: вона б'є в перші будинки, а потім піднімається вгору. І люди в Маріуполі не чують обстрілів щодня.

А я чую. Тому що між моїм будинком і лінією фронту - лише море. Так що я щодня слухаю вибухи міномета. Бачу, як здригаються мої вікна після кожного залпу. Тому не можу сказати, що у нас виходить якось розслабитися в таких умовах.

Але, слава Богові, лінія фронту укріплена. Хоча й залишається ризик атаки російської армії з моря. У цьому випадку лінія фронту опиниться у мене у дворі буквально через 5-8 хвилин... І це тримає у постійній напрузі.

Одна з історій... Коли ми збиралися їхати в навколосвітню подорож з моїми синами, щоб завершити кругосвітній велоекшн (за кілька років Геннадій Мохненко і його прийомні сини об'їхали весь світ на велосипедах із закликом всиновлювати сиріт. Загальна протяжність маршруту склала 27 тисяч км, - UAportal) і перетнути Америку, пізно ввечері напередодні вильоту один з моїх синів забіг до мене в кімнату з криком "Тату, що відбувається?!" У нього тряслися руки, очі розширилися від жаху - при тому, що він вже чотири роки живе, спостерігаючи війну з вікна... Я прислухаюся - і чую якісь незвичні звуки. Підскакую до вікна, відкриваю його - і чую, що йде бій. Але не в Широкиному, як ми звикли - а десь зовсім поруч...

Перша моя думка: вони атакували з моря. Зробили те, чого ми з таким жахом очікували всі ці роки. У мене перехопило подих... А через кілька секунд в повітрі почали вибухати петарди.

Виявилося, це був салют. Банальний салют. Але ті кілька секунд паузи між пострілами і вибухами салюту в небі у мене завмерло серце і почали трястися руки - так само, як у мого сина. Знаєте, тоді я був готовий придавити тих, хто цей салют запускав!..

Це дрібниці. Але, можливо, вони дадуть розуміння людям десь в Києві, в Центральній або Західній Україні, як ми живемо.

Ми живемо на війні. Війну видно з моїх вікон. Я відчуваю, як здригається від вибухів земля. Чую, як дзвенять шибки. Але ми продовжуємо сподіватися, що здатні утримати лінію фронту. Я вірю, що російська армія не зможе захопити моє місто. Тому що 5-ий рік вони стріляють, лупашать мінами, але не йдуть в атаку.

Читайте також: Ми отримаємо жах, як на Донбасі, якщо не звернемо увагу на одну річ - Ігор Козловський

- Як думаєте, чому?

- З однієї простої причини: вмирати за путінські ідеї там вже нікому.

Тому вони луплять мінами, б'ють артилерією, але залишаються на місці. Тому що в разі атаки на місто доведеться помирати сотням, якщо не тисячам російських військовослужбовців. А, на моє глибоке переконання, ідіотів, готових віддавати життя у бійні проти українців за кремлівські ідеї та за яхти сєчіних, дерипасок й інших абрамовичів з сурковими, більше не залишилося.

Принаймні, я на це сподіваюся.

- Але там завжди залишається гарматне м'ясо у вигляді місцевого населення, яке воює у складі незаконних збройних формувань...

- Це так. Але у нього теж є свій ресурс.

Подивіться, спочатку вони кричали: зараз ми захопимо Маріуполь. Мені особисто погрожували, мовляв, день-два - і ми тебе і твоїх синів закопаємо в цих окопах, які ви ж і рили. А зараз вони вже примовкли. Тому що п'ятий рік розповідати, що вони ось-ось захоплять Маріуполь - це вже дурнувато звучить.

У них немає духу. Тому що вони найманці. А найманець - це за замовчуванням поганий воїн. Згадайте історію. У всі часи у всіх ключових битвах найманці підставляли своїх господарів у найвирішальніші моменти.

І саме в цьому полягає величезна різниця між солдатами України, у яких за спинами - їхні сім'ї, дружини, діти, церква - як в моєму випадку. У цьому - у дусі - і полягає головна відмінність між нашими захисниками і окупантами-найманцями. У тому, що за гроші люди можуть воювати, обстрілювати, вбивати. Але йти і вмирати, якщо доведеться, за гроші вони не стануть. Це нелогічно.

Читайте також: Донбас готуються повертати Україні: навіщо Росії вбивство Захарченка

- Так. Але тим страшніші, мені здається, нинішні спроби Росії та проросійських сил викликати істерію навколо релігійних питань. Адже щойно Україна заявила про свій намір вирватися із зони впливу РПЦ, деякі проросійські політики тут же почали пророкувати зіткнення і протистояння між віруючими. Як вважаєте, цю карту всерйоз будуть розігрувати, щоб до меркантильних мотивів у тих, хто воює по той бік лінії розмежування, додалися ще й ідеологічні?

- Я - протестантський священик. І, можливо, мені простіше про це говорити. Для мене і православні, і католики - це все мої брати-християни. Немає проблем. Але Московський патріархат, безумовно, є частиною гібридної війни, що ведеться проти України. Ідеологічної псевдодуховної гібридної війни.

І як у історика, і як у релігієзнавця, у мене немає ніяких сумнівів, що через одного батюшки там - або ГРУшники, або ФСБшники. Так що у тому, що вони хочуть цю карту використовувати - нема жодних сумнівів!

Але справа в тому, що карта ця вже бита. Вони ж не сьогодні це придумали. Це починалося ще в Слов'янську, на знаменитій дачі "Марія", яку православні батюшки виділили для бойовиків і де Стрєлков збирав свою банду, де розміщувалися склади зброї і звідки вони висувалися захоплювати Слов'янський міськвиконком.

Ця карта Московського патріархату використовувалася з самого початку війни. Її хотіли розіграти і у нас в місті - ось тільки громадськість Маріуполя чітко артикулювала свою позицію з цього питання. У нас немає релігійних проблем. Будь ласка, моліться Богу так, як вважаєте за потрібне. Хочете вклонятися патріарху Кирилу (він же - агент КДБ "Михайлов") - не питання. Це ваше право. Але вказувати, захищати нам своє місто чи ні, здаватися ворогові чи ні, ми вам, шановні добродії, більше не дамо. Досить!

У Маріуполі їм не дозволили розігрувати улюблену карту Московської патріархії "це наші брати, давайте розкриємо їм наші обійми - і нехай вони захоплюють місто". Я, мої сини на лінії фронту, які ховали своїх друзів, тисячі маріупольців, які живуть на війні вже котрий рік, не дозволимо їм експлуатувати цю тему.

Ми не можемо заборонити їм молитися, поклонятися і відсилати пожертвування пану Гундяєву. А доходи з України складають 70% від загальних доходів РПЦ - і на ці гроші Гундяєв озброює "Донецьку православну армію", як вони це спочатку називали... Це зараз поступово притихли трохи. Але ми не дозволимо цим людям влаштувати за нашою спиною провокацію.

Ми дуже уважно спостерігаємо за поведінкою московських батюшок. Молитися - заради Бога. Поклонятися Господу - будь ласка. Шанувати агента "Михайлова" в образі патріарха - зрештою, це ваше право.

Але диктувати, як нам жити, ми більше ніяким священикам не дозволимо.

Та карта ця дійсно розігрується. Мені недавно друзі цікаву історію розповіли - про те, як кілька парафій десь в Луганській області вирішили перейти до Київського патріархату. Зібралася паства, по якій росіяни лупасять вже довгий час, і люди висловилися за те, щоб цілими парафіями попрощатися з Московською патріархією. Проголосували і парафіяни, і священики - за те, щоб разом з храмами перейти в УПЦ КП.

Абсолютно демократичним шляхом прийняли рішення. Маючи на те повне право. Але коли вони визначилися з переходом, до одного з храмів під'їхали джипи з мордоворотами, які, назвавшись прихожанами УПЦ МП, які нібито теж мають право голосу, увірвалися в храм і без жодних розмов заїхали священику кулаком в обличчя.

Ось таке нахабство з боку тітушок, які заявляють, що вони і є справжніми православними і що вони не дадуть місцевій громаді перейти в УПЦ КП.

Читайте також: Там зараз коїться страшне - Ігор Козловський про Донбас і те, як його повернути

Правда, їх там чекав сюрприз - хлопці з не менш великими кулаками. За моєю інформацією, всю "бригаду" "справжніх християн" тоді хлопці упакували і віддали компетентним службам, щоб ті вже розбиралися, хто це і за яким правом вони безчинствували.

Так що, безумовно, Московська патріархія - це частина гібридної війни. У мене в цьому немає ніяких сумнівів. При всій моїй повазі до християн взагалі і до православних зокрема (у мене багато друзів серед православних, та і на фронті ми пліч-о-пліч працюємо з православними капеланами) - але це частина війни. І нам не потрібно втішати себе ілюзіями. Вони розігрували цю карту раніше і будуть намагатися робити це і далі.

Тільки одного вони не враховують: люди ж не ідіоти. І коли війна йде вже 5-й рік, а московські попи все розповідають, що і Аляску ми захопимо, і всю Україну захопимо - все більше людей розуміють, що треба триматися подалі і від цих храмів, і від цих псевдосвящеників.

- Як ви вважаєте, наскільки важливу роль взагалі зіграла церква в тому, що відбувається з Україною впродовж останніх кількох років?

- Я взагалі переконаний, що духовний вектор - найсильніший двигун історії. Вектор духу. Я не марксист, який головним вектором розвитку вважає економіку. Я не фрейдист, переконаний в тому, що світом керують незадоволені сексуальні потреби. Я християнин. І я переконаний, що саме вектор духу є найбільш потужним вектором розвитку в історії.

І найбільша трагедія полягає в тому, що більшість атеїстів, які відстоюють справедливість і говорять правду, куди ближче до Бога, ніж КГБшники у довгих православних рясах.

Один з таких атеїстів, Володимир Познер, говорячи про біди Росії, на перше місце недаремно виносить московське православ'я. Я з ним абсолютно солідарний. Ще 20 років тому я писав, що якщо ми не зцілимо дух народу, якщо не позбудемося церковного консерватизму - ми не побудуємо нову країну.

Особливо якщо ми, як і раніше, залишатимемося під впливом Московської патріархії, вичерпну і влучну характеристику якій дав свого часу радянський міністр освіти Луначарський. Цей комуніст і атеїст мав рацію, коли називав православ'я на Русі "Бюро ритуальних послуг". Я з ним тут абсолютно згоден.

- Чому?

- Тому що це не церква. Тому що церква повинна повставати проти несправедливості. Церква повинна дивитися в очі царям. Називати зло злом, а не стояти перед престолом на цирлах і співати "Алілуя" будь-якому диктатору, який всівся у кремлівське крісло.

Саме тому я вважаю, що консервативний православний вплив РПЦ на наші території - це наша величезна біда історична.

У 16-17 століттях в Україну прийшла протестантська реформація. Усе найкраще, що відбувалося в історії України - розквіт культури, освіти, політичної думки, богослов'я, соціального життя - все це відбувалося під впливом оновлення церкви в Європі, під впливом реформації в Європі, під впливом розквіту вільнодумства в Європі. Але, на жаль, цей процес, який починався в Україні в 16-17 століттях, був зім'ятий консерватизмом православної церкви.

І 20 років тому, коли ми почали пробувати будувати нову країну, ми залишилися все в тій же духовній парадигмі. У духовній парадигмі Московської патріархії з її ключовими установками: моліться за владу, шануйте владу, підкоряйтеся владі. Абсолютно рабське мислення, абсолютно рабська ідеологія, яку вбивають в голови прихожан. Нехай царі творять все, що хочуть. Нехай "великі світу цього" перемелюють народ зубами. Нехай процвітає соціальна несправедливість. Людині простій і "істинно віруючій" належить мовчати, терпіти і чекати Царства небесного.

Це абсолютно демонічна парадигма. Спотворена парадигма, яка не має нічого спільного з християнством. І її нам нав'язує Московська патріархія, яка всіма силами намагається утримувати людей в рабстві.

Тому сьогодні, коли ми намагаємося будувати нову країну, нам, як ніколи, потрібне оновлення духу, духовне зцілення. І я впевнений, що воно буде.

Я взагалі оптиміст. Я переконаний, що сьогодні ми переживаємо найкращі часи за останні тисячу років історії нашої країни. І я готовий по пунктах це обґрунтувати.

Продовження інтерв'ю читайте на UAportal найближчим часом.