Чи подарує Путін черговий "жест доброї волі"?
От як зрозуміти цих українців? 57% вже зараз бажають переговорів з Росією. Це опитування КМІС, якщо що.
При цьому, 60% не готові поступатися Кримом та Сходом України, 77% вважають неприйнятними переговори на основі територіального статус-кво, а 74% і відкидають російські вимоги відмовитися від членства в НАТО.
Питання в студію: як можна уявити повернення окупованих територій в діалозі за столом переговорів в умовах жорстко задекларованої позиції Путіна (відступ із усіх чотирьох областей) та ще й зафіксованої в Конституції ворога?
Це буде так. Україна каже: поверніть нам території, Росія відповідає: йдіть до біса. Продовжується страшна війна далі. Або це якась дитяча наївна віра в те, що станеться диво і Путін розчулиться, зглянеться і подарує черговий "жест доброї волі"? На якій підставі? ЗСУ сидить в обороні і змушена відступати, тому Путін вирішить нам віддати окуповані землі?
Росія буде тільки і те робити, що жорстко вимагати територіальних поступок і невступу в НАТО. Як ви собі уявляєте переговори без болючих поступок з боку України? Тобто переговори ок, а поступки – не ок?
А якщо по-серйозному, то розуміти це треба так: переговори потрібні для українців просто як психологічна ширма, інструмент тимчасового самозаспокоєння від тривалого воєнного стресу.
Переговори стають в масовій уяві якоюсь інакшою, теоретично кращою чи приємною альтернативою сірому відчаю. Бажання пожити хоча б на час в ілюзії мирного життя перед ще більшою бійнею, в якій РФ вже не втратить свій шанс фізично винищити українське суспільство по максимуму.
Тому все просто. Якщо завтра починаються переговори із Росією, будьте, українці, готові до територіальних поступок в такому разі. І це повинно бути усвідомлене суспільством рішення (тому і з вуст Президента пролунало слово референдум). Не можна, вибачте, і з'їсти – і сісти.
Якщо мова йде про піарну історію та елемент м'якої війни з нашого боку (перемовини в такому разі – це таке саме поле війни, а не спроба її зупинити), то тоді не спокушайтесь на власне небажання взяти відповідальність за необхідність болісного компромісу.