Чи наважиться Лукашенко піти на конфлікт?

Вчора ввечері МЗС України оприлюднило заяву щодо концентрації білоруських військ неподалік кордону з Україною. Варто зазначити, це перша така заява за достатньо великий проміжок часу. Звісно, що в українських ЗМІ тези документа стали новиною з Топ-3 вчорашнього вечора.

Моніторингові ресурси (по обидва боки кордону) дають інформацію що, у Гомельській області сконцентровано від 1000 до 1500 військовослужбовців. Причому немає додаткового перекидання військ до інших ділянок кордону.

Керівник центру протидії дезінформації РНБО відреагував на заяву наступним чином "По Білорусі. Не варто панікувати, станом на зараз всі "загрози наступу з Білорусі" виключно інформаційні, не більше".

Зрештою, позавчорашній обмін військовополоненими (як і більшість обмінів до того) проходив через Білоруську територію. Причому доходило до анекдотичної ситуації. Вперше білоруська сторона дала кожному полоненому щось на зразок "продуктового набору" (варто відзначити що кожному з обох сторін).

Дуже цікаво й те, що заклик МЗС, зафіксований у заяві – "відвести війська від державного кордону України на відстань, що перевищує дальність ураження наявних у РБ систем вогню" є невикональним з погляду розмірів Білорусі. Якщо брати навіть систему "Полонез" (аналог Himars, Проте з дальністю 300-330 км), то це означатиме відвід навіть за Мінськ.

Виникає запитання: навіщо. На мою думку, зараз маємо інформаційно-політичну операцію. З однієї сторони, Лукашенко боїться воювати проти України. До того ж настрої населення у цьому питанні незмінні – близько 80% проти того, щоб білоруська армія вступала у війну на стороні РФ.

З іншої сторони той же Лукашенко активно використовує механізми публічних заяв, щоб:

• на власному інформаційному полі показати себе як лідера, який "захищає" країну. Та робить все щоб запобігти війні (саме так це показує білоруська пропаганда). Логіка – зіграти на антивоєнних настроях для стабілізації свого положення.
• на російському полі, щоб вже населення РФ сприймало Лукашенку як союзника Кремля, який не вступає у війну згідно з чимось на зразок "таємного плану Путіна".

І у першому і у другому випадках Україну представляють як загрозу, або як плацдарм для "недружньої політики країн Заходу".

І тут маємо заяву. Навіщо. Для розуміння ситуації варто згадати декілька подій які збігаються у часи:

• Загальна політична ситуація навколо Білорусі. Лукашенко проводить ротацію уряду та вперше з 2019 року підвищуються не "люди у погонах". Спробує подавати знаки заходу, почавши визволення політичних в'язнів (поки що суто символічно);
• Активізувався "китайський трек політики" та саме КНР, швидше за все є силою, що наполягає на поступовій деескалації відносин з "Заходом".
• Можливі майбутні консультації щодо припинення вогню між Україною та РФ залишають Лукашенку дуже мало часу для маневру. Бо у разі призупинення (навіть не закінчення) війни, більшість сценаріїв для "мінського сідельця при владі" негативні. А вихід на нейтральні чи позитивні змушує починати рухи вже зараз.
• Операція ЗСУ у Курський області показала, що Росія не зможе гарантувати жодного "захисту" для Лукашенки – на захист власної території їм бракує ресурсів.

Відповідно заява МЗС є політичним інструментом, скерованим на корекцію поведінки саме Лукашенки. Це повторення старої тези, яку доносила українська сторона з 2022 року – "не влазь, бо вб'є". Тільки зараз публічно. Фактично, заява є достатньо різкою і це може сприйматися як підняття ставок.

Дослівне виконання закликів є неможливим як з політичної, так і з "географічної" точки зору. Удару з білоруської сторони навряд чи буде (найближчім часом – для удару немає сил та засобів), удару з української, відповідно, тако ж.

Але на тлі неспроможності РФ бути "гарантом безпеки для Лукашенки" у часі війни та зовнішнього тиску зі сторони тієї ж КНР, заява МЗС може мати наступні політичні цілі:

• демонстрацією того, що в публічному полі Лукашенко вже не буде монополістом та не зможе грати у театрі одного актора;
• натяком на те, що активною риторикою українська сторона може донести до частини білоруського населення (у Білорусі), що Лукашенко є не "гарантом безпеки для громадян", а фактором які її створює. Що вкрай важливо та відчутно для офіційного Мінську, зважаючі на електоральну кампанію початку 2025 року.

Фактично це можна сприймати як спробу частини політичних еліт України зіграти на вигідному балансі зовнішніх факторів та підказати Лукашенку, що варто більш рішуче та показово змінювати свою поведінку. Звісно, у Мінську буде, швидше за все, якась публічна відповідь. До прикладу, різка заява.

А ось щодо дій – подивимось найближчі місяці.