Росія поглинає Білорусь. Андрій Окара про апетити Путіна
У Росії створюється робоча група з інтеграції РФ і Білорусі. Навіщо це Кремлю? Навіщо це Мінську? Навіщо це Путіну і Лукашенку? Навіщо пересічним білорусам? Чи матиме місце ця інтеграція і до яких наслідків вона призведе?
На ці питання UAportal відповів політолог Андрій Окара.
Андрій ОКАРА: Тема інтеграції Росії та Білорусі набула актуальності останнім часом, а в фокус ЗМІ вона потрапила буквально в останні тижні. Логіка тут простежується досить чітка і прозора: транзит влади 2024 року - ким буде Путін після четвертого президентського терміну.
І ось найпростіший сценарій з усіх можливих, на думку мешканців Кремля і околиць - "білоруський", тобто щоб Путін продовжив свою політичну кар'єру вже в якості голови Союзу Росії і Білорусі, який існує з кінця 1990-х (23 травня 1997 року відбулося підписання Статуту Союзу Білорусі і Росії, - UAportal), просто про це мало хто пам'ятає.
Як у пісні про бронепоїзд, який "стоїть на запасній колії", цей союз, який з точки зору державознавства слід визначити чи то як міжнародну організацію, то чи як конфедерацію, 20 років іржавів в глухому куті, і ось тепер його хочуть до 2024 року розчехлити і з "запасного шляху" перевести на центральну політичну магістраль.
Читайте: Хто страшніший - Зеленський чи Тимошенко? Андрій Окара про цікавий феномен України
Інші сценарії утримання влади - пряма узурпація, зміна конституції, "новий наступник", "Дімон 2.0" - несуть чимало загроз, ризиків і політичного негативу для "колективного Путіна". Незважаючи на внутрішньокремлівський консенсус про необхідність подальшого розвитку саме "білоруського" сценарію транзиту влади, в самій Білорусі ця тема викликає дуже серйозне напруження.
Після анексії Криму в Білорусі на державному рівні почався посилений розвиток національної ідентичності - мови, культури, історії Великого князівства Литовського. Є стереотип, що більшість білорусів щиро любить Росію, і це правда. Але другий стереотип - про те, що вони хочуть бути з Росією в одній державі - неправда. Варіанти бажання повного злиття з Росією в різних шарах суспільства і влади варіюються від "не зовсім" до "зовсім ні".
Щодо самого Лукашенка, то він перебуває у вкрай складній ситуації. Йому точно не хочеться з першого хлопця на селі перетворюється на другого хлопця у великому місті. Але на нього тисне вантаж дуже серйозних обставин, перш за все, пов'язаних із залежністю білоруської економіки від Росії - від цін на газ, від експортних мит на російську нафту тощо, тобто від непрямих дотацій з боку РФ.
Це головний інструмент, яким Кремль тисне на Мінськ. І якщо раніше Лукашенку вдавалося обігравати Кремль в грі під назвою "Газ у вобмен на пацалункі", то тепер від нього починають вимагати "інтеграції" настійно і жорстко. Багато білоруських політиків і політичні експерти дуже сильно боїться "зелених чоловічків" і кримського сценарію - навіть в більш м'якому варіанті.
Читайте: Незадоволених росіян засліплюватимуть: Андрій Окара про злам в РФ
Пам'ятаю, як після винаходу Вейшноріі в ході російсько-білоруських військових навчань "Захід-2017" - саме так називалася віртуальна країна, яка перебуває на заході Гродненської області та жорстко протиставляє себе Союзу РФ і РБ, - напружилися навіть мої знайомі суперлояльні Кремлю московські білоруси. Деякі на повному серйозі побоювалися, що після цих навчань частина "ввічливих" російських військових просто візьме і залишиться в Білорусі - в знак якогось дружнього ставлення. На даний момент Союз Росії і Білорусі грає мізерну роль в політичному процесі. Його статус, формат існування, сенс створення, перспективи - все під питанням, хоча там є і Вища Держрада, і Парламентські збори, і свій Радмін.
І ось тепер робоча група з інтеграції РФ і РБ, створена Медведєвим, і займеться перетворенням невиразного Союзу двох держав у цілком реальну і відчутну федеративну державу, на чолі якої Путін в 2024 зможе продовжити свою політичну кар'єру.
Що стосується білоруської національної ідентичності, то вона досить специфічна і проявляється дещо інакше, ніж в Росії і в Україні. Можливо, ще й тому, що білоруси переважно за своєю ментальністю і домінуючим темпераментом - інтроверти. Тому багатьом зовнішнім спостерігачам часто здається, що якщо білоруси активно не протестують проти російського засилля - попси, російської мови і всього решти, це означає, що вони "такі ж росіяни, тільки зі знаком якості", як казав Лукашенко. Проте, справи з білоруською мовою в Білорусі набагато гірші, ніж з українською в Україні.
Білорусь втратила унікальну можливість для розвитку мови в пострадянську епоху. Не хотілося б називати білоруську мову зовсім мертвою, але напівмертвою або ледве-ледве живою її назвати цілком можна. Сфери її функціонування надзвичайно вузькі - щось подібне було б зараз і з українською мовою, якби в Конституції України було зафіксовано дві державні мови: українська і російська. І другий фактор, який принципово відрізняє Білорусь від України, - там немає своєї Галичини, немає "бандерівців". Немає також і аналога Східної України - з її феноменом козацтва і протестної поведінки.
Але, з іншого боку, свого Криму і Донбасу там теж немає. До речі, несподіваний резонанс мала в колах білоруської релігійної і навколорелігійної інтелігенції тема, пов'язана зі створенням в Україні автокефальної церкви, адже Білорусь до 1686 року входила до складу Київської митрополії Константинопольського патріархату, яка тепер відтворена - незважаючи на протести РПЦ, Кремля і Останкіно. Але білоруси вже поступово усвідомлюють загрозу поглинання Росією, і це дуже мало кому подобається.