Війна війною, але низькі тарифи, звичні податки та кокосовий лате за розкладом?
Третій рік великої війни. В Україні вперше зайшла мова про підвищення податків і тарифів. І українці бачать зраду. Українці проти. Українці вважають, що це несправедливо… Що ще краще свідчить про інфантильність і про небажання дорослішати навіть під час війни. І це лякає.
В історії світу ще не було такого, щоб такого масштабу війна тривала два роки і уряд не підіймав податки. Просто не було. Війна це дуже дорого. І війна завжди призводить до карколомного падіння рівня життя. Коли держава бере з населення грошей більше. І не може собі дозволити витрачати на соціальну підтримку.
В Україні досі було не так. В Україні досі не зростали податки. А держава досі підтримувала неринкові тарифи і купу соціальних пільг. І це почало сприйматися як належне. Це диво, забезпечене грошима Заходу. Але деякі українці звикли до цього дива і живуть, наче так і треба.
Деякі українці не усвідомлюють, що в тилу живуть переважно так, як наче нічого не сталося. Що курс стабільний. Що інфляція мінімальна. Так, мінімальна, на рівні американської, а не 1000 відсотків. І без продуктових карток. Сприймаючи наявну ситуацію як належне.
Коли деякі військові казали, що люди в тилу забули про війну, ти внутрішньо обурювався і заперечував. Коли люди в тилу забувають про війну і хочуть жити так, наче війни немає, то ти починаєш думати, а може деякі військові були праві. Чорт забирай. Неприємно це визнавати, але що робити, коли інфантилізм просто кричить про себе.
І от настав час, коли грошей перестало вистачати. Бо, бляха, війна. І уряд готує населення до незначного підвищення податків. Реально незначного, враховуючи масштаби війни. Спрямованих на споживання, яке й не думає падати. А також уряд під тиском агресивних атак енергетичної інфраструктури (тільки в ніч з п’ятниці на суботу на енергетику летіло понад 50 ракет і частина, хоч і менша, але долетіла) наважився привести тарифи до більш-менш ринкових рівнів.
І що ми бачимо? Інфантильну хвилю невдоволення. І це — під час війни. Ніби війни немає. Ніби це такий собі незначний фактор. Прямо як з мобілізацією, коли раптом виявилося, що добровольців не вистачає.
Як це назвати? Хіба дорослі люди не мають розуміти, що війна — це дорого, і те, що досі під час війни не підвищували податки, то унікальне диво, яке не могло тривати вічно? Хіба дорослі люди не мають розуміти, що у держави не може бути зайвих ресурсів підтримувати дешеві тарифи, субсидуючи всіх споживачів? Адже два роки війни держава тримала не ринкові тарифи на електроенергію, причому українські посадовці їздили по світу і просили мільярди доларів допомоги. Якщо ми такі заможні, що можемо собі дозволити не ринкові тарифи, вдвічі нижчі, ніж у Молдові, то хіба треба нам допомагати? Якщо під час війни держава уникає підвищення власних податків (а іноді навіть запроваджує податкові пільги чи планує займатись популізмом на кшталт кешбеку за український товар) то як представникам держави просити гроші у платників податків інших країн?
Але ні. Популізм — наше все. Дорослішати ми не згодні. Ми продовжуємо вимагати дива. Зберігати низькі податки. Низькі тарифи. І фінансувати війну. Бажано ще найняти 100500 найманців, щоб воювали вони.
Якщо українці не здатні подорослішати під час війни, то що, бляха, має статися, щоб інфантильність пішла? Астероїд? Іншопланетяни? Зомбі-апокаліпсис? Чи навіть тоді українці будуть вимагати низьких податків і дешевих тарифів?